Постправда, як інструмент створення «паралельної реальності» у школярів в окупації
Складовою російської агресії проти України є масштабна інтервенція в інформаційному просторі і не лише в українському. Запровадження в системі російської освіти певних наративів спрямованих на виправдання та легалізацію війни проти України має не меті створити потужний інструмент політичного панування, інструмент який дозволяє насаджувати «свої сенси» та «свою реальність».
Так сталося, що сучасну війну РФ проти України називають гібридною, щоб надати цієї війні хоч якийсь сенс, щоб зробити її прийнятною для власних громадян та не тільки, Росія розповідає цим людям «історію про історію, де мертві керують живими, а минуле-майбутнім». Таким чином, підручники історії стають найдієвішим інструментом для передачі ідей уряду найширшій аудиторії. До кожного акту агресії «підганяється» той або інший наратив для виправдання, зокрема «ми маємо право воювати, бо ми насправді захищаємо своє».
Для прикладу, незаконна окупація Криму подається через наративи – «завжди був російським», «святиня російського християнства», агресія на Донбасі – «Донбас опинився випадково в Україні, бо там живуть російськомовні», повномасштабне вторгнення в 2022 році – «Україна стала нацистською державою після державного перевороту».
Майже всі сконструйовані рф наративи це суміш фактів і вигадок, знань та маніпуляцій метою яких утвердити свій наратив і знецінити наратив опонента, за допомогою спрощених і однозначних тез, часто підкріплених сильними емоціями. При цьому російська «пропагандистка зброя» б’є на випередження, вона звинувачує всіх інших у фальсифікації історії. Мовляв, саме інші – українці, європейці, американці – роблять з історії фарс, і тільки росіяни, переставляючи все з голови на ноги, розповідають правду.
Анексії територій передує анексія історії.
Отже на нинішній політичної арені факти та правда опинилися під загрозою, поступивши «постправді». І в цих умовах, очевидно, що протистояння в інформаційній війні не може зводитися лише до виявленню та спростуванню фейків російської пропаганди (переважно це є змістом діяльності Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки і Центру протидії дезінформації при РНБО України), а й розумінню що таке «постправда», механізмів її побудови та існування.
Згідно визначенню у 2016 році в Оксфордському словнику, постправда позначає обставини, за яких об’єктивні факти є менш значимими для формування громадської думки, ніж апелювання до емоцій та особистих переконань.
Тобто, коли “emotio” бере гору над “ratio”. Постправда швидше позначає взаємовідносини між сприйняттям реальності і самою реальністю, тоді як фейки лиш позначають спосіб викривлення сприйняття реальності. Якщо говорити простою мовою, то постправда – це байдужість до того, як і що відбувається насправді, тоді як фейк – лиш спосіб обманути.
У дефініції постправда, префекс «пост-» означає не те, що це ситуація «після» правди в часовому вимірі (як, наприклад, тоді, коли кажемо про «постмодерний» час або «посттравматичний стан»), а те, що правда стала неважливою.
У 2005 році Стівен Колберт запропонував термін «правдоподібність» (truthiness) на позначення явища, коли щось справляє враження правдивого, навіть якщо факти це не підтверджують.
Лексема post-truth в англійській мові існує як прикметник і часто використовується в конструкціях «рost-truth рolitics» (політика постправди) або «рost-truth era» (епоха постправди), «рost-truth world» (світ постправди), «рost-truth White House» (Білий Дім постправди) тощо.
Товариство німецької мови обрало словом року прикметник «postfaktisch», який перекладається українською як «постфактичний» і вказує на явище в соціально-політичних дискусіях, коли емоції важать більше, ніж факти . У словнику Королівської іспанської академії термін «posverdad» означає навмисне викривлення реальності, яке використовує переконання й емоції з метою впливу на громадську думку та соціальні відносини .
На думку завідувача кафедри соціальної епістемології Ворвікського університету (Великобританія) С. Фуллера аналіз явища постправди починається від ідей Платона, що започаткували традиції європейської філософії політики: «Якщо уявити альтернативні способи існування світу, то виявиться, що це тільки казка. Платон підтримував цю ідею. Вона і зараз спрацьовує, і це ідея постправди». Найвідомішу дефініцію цього поняття, якщо розглядати античних філософів, сформулював Аристотель: «Казати про суще, що його немає, або про не-суще, що воно є, значить говорити хибно; а казати, що суще є і не-сущого немає, значить говорити істинно».
Юваль Ной Харарі, у своєму бестселері «21 урок для ХХІ століття» пропонує вважати, що «людство завжди існувало в епоху постправди», оскільки «залежить від міфів і віри в них».
Виходячи з цих тез, суть феномену постправди слід шукати в особливостях людського пізнання реальності, нерозуміння сенсу того що відбувається, суб’єктивності процесу перетворення уявлень в переконання.
В своїй книзі «Постправда» Лі Макінтайр зазначає: «Люди не схильні безпідставно сумніватися в очевидному факті або факті, який легко довести; так роблять лише для власної вигоди. Якщо чиємусь переконанню загрожує «незручний факт», іноді легше поставити під сумнів факт, а не переконання. Це стається як на свідомому, так і на не-свідомому рівнях (іноді особа, яку ми намагаємося переконати, — це ми самі), але річ у тому, що таке «постправдиве» ставлення до фактів буває лише тоді, коли ми намагаємося оборонити те, що для нас важливіше за саму правду».
Також Лі Макінтайр вказує на різні способи «розхитати правду»: «Насамперед важливо усвідомити, що іноді ми помиляємося і кажемо речі неправдиві, не маючи цього на меті. У такому випадку особа висловлює «неправду», але це не тотожне брехні, адже помилка не зумисна.
Наступний крок – це «зумисне ігнорування» (willful ignorance), коли насправді ми не знаємо, правдиве щось чи ні, але однаково це кажемо, не завдаючи собі клопоту перевірити, слушна наша інформація чи ні. У цьому випадку у нас є всі підстави звинувачувати особу в лінивості, адже якщо факти легкодоступні, то, роблячи неправдиві заяви, вона принаймні частково відповідає за ігнорування правди. Далі йде брехня, коли ми кажемо неправду з метою ввести когось в оману. Це важлива віха, бо тут ми перейшли межу і збираємося обдурити інших, хоч і знаємо, що кажемо неправду. За означенням, кожна брехня має свою аудиторію».
Аналіз змісту шкільної освіти на окупованих територіях України дозволяє зробити висновок, що саме інструменти формування постправди або формування «паралельної реальності» використовуються Російською Федерацією щоб «виховувати лояльне населення».
Ми дослідили головні наративи російської історичної пропаганди, поширені в російських шкільних підручниках, та визначили, що помітну роль у збільшенні емоційного впливу текстів підручників на свідомість учнів має категоризація понять – поєднання їх у амбівалентних парах: «своє» / «чуже», «ми» / «вони», «хороше» / «погане», «справедливий» / «несправедливий», «винний» / «невинний», «цивілізований» / «не цивілізований» тощо. Також, зазначили велику кількість емоційна забарвлених текстів та малюнків. Наприклад, «Россия великая держава», «Русский язык великий и могучий», «Россия всегда побеждает в войнах», «Россия – миротворець та защитница народов», «Севастополь – город русской славы» тощо.
Або, використання образів для формування певних моделей поведінки людей за допомогою демонстрації дій тих індивідів, котрі користуються у людей довірою й авторитетом: «На борьбу с врагом наряду с мужчинами призывного возраста поднялись женщины, старики, несовершеннолетние. Они не только обеспечивали работу тыла, но и сражались на фронте»; «Как и в годы Первой мировой войны, отцам и матерям помогали ковать победу дети и подростки»; цитата Д. С. Ліхачова: «В голод люди показали себя, обнажились, освободились от всяческой мишуры: одни оказались замечательные, беспримерные герои, другие – злодеи, мерзавцы, убийцы, людоеды»; «…герои, которые стали символом мужества и воинской доблести …Николай Гастелло, …Виктор Талалихин, …Лиза Чайкина, … Зоя Космодемьянская, … Александр Матросов, … 28 панфиловцев» тощо.
Також, зазвичай, для емоційного впливу використовуються бундючні фрази загальноприйнятого змістового «наповнення», саме застосування яких вже переконливо впливає на індивіда: «… Война, которую вы ведете, есть война освободительная, война справедливая. Пусть вдохновляет вас в этой войне мужественный образ наших великих предков – Александра Невского, Дмитрия Донского, Кузьмы Минина, Дмитрия Пожарского, Александра Суворова, Михаила Кутузова! Пусть осенит вас победоносное знамя великого Ленина!».
Варто зауважити, що шкільне навчання відбувається в середовищі, де можливості висловлювати іншу думку або отримувати альтернативну інформацію обмежено діями окупаційної влади.
Твердження «вони ( авт. люди в окупації) можуть отримати інформацію з інтернету», на жаль, не працює. Більш того, тут варто згадати, що феномен постправди в умовах тотальної цифровізації суспільства неможливо зрозуміти без поняття «інформаційної бульбашки», яка зумовлена зростанням обсягів інформації, збільшення джерел її надходження, швидким розвитком інформаційно-комунікативних технологій. І як наслідок, недостатності адаптаційних можливостей аудиторії медіапроцесу до пристосування до кардинальних змін інформаційного середовища.
У суспільстві споживання індивід перетворюється на споживача інформації, який прагне до комфорту в споживанні. Це обов’язково призводить суб’єктів-розповсюджувачів інформації до потреби подавати інформацію в найбільш прийнятній для реципієнтів формі через спрощення, емоційно привабливе забарвлення, технічну доступність завдяки використанню арсеналу ІКТ (інформаційно-комунікаційних технологій). Так, за участю штучного інтелекту пошукової мережі споживач швидко опиняється в «інформаційній бульбашці» й починає одержувати інформацію, яка фільтрується алгоритмом відповідно до встановлених уподобань користувача мережі. Така система обмежує нас від контакту з незручними ідеями й критичною інформацією, що призводить до викривлення сприйняття інформації. У комунікативних практиках (як у міжособистісних, так і в соціальних мережах) індивіди прагнуть будувати зв’язки із суб’єктами, близькими за інтересами та цінностями.
Елі Перистер використала метафору «фільтр-пузир» для опису структури сприйняття сучасної людини. «Фільтр-пузир» – сукупність індивідуальних переваг, які, оточуючи людину, не дозволяють новій, неочікуваній, нестандартній інформації проникати у її свідомість. У його формуванні важливу роль відіграє персоналізований пошук інформації і сервіси рекомендацій. Вони є саме тією інформацією, яку хоче отримати користувач, підлаштовуються під смаки і переваги, залишаючи менше шансів для ознайомлення з різноманітними джерелами, різними точками зору на одну подію, тобто фактично призводять до інтелектуальної ізоляції.
Циркуляція інформації в такому селективному та обмеженому колі неминуче призводить до появи «ефекту ехо-камери», коли відбувається обмін схожими за змістом думками, значно посилюються власні переконання, не передбачено можливості аналізу та врахування альтернативної точки зору. Це дуже ускладнює наближення до істинного розуміння дійсності та створює преференції для домінування постправди в комунікаційному просторі. Навіть маючи реальні, зокрема технічні, можливості виходу за межі «інформаційної бульбашки» чи «ехо-камери», індивід у більшості випадків не поспішає виходити поза зону власного інформаційного комфорту, який став складовою побутового комфорту.
Отже, споживачів інформації в епоху постправди можно розмежувати наступним чином:
Перша група – ті, хто переважно споживають інформацію, яка не створює суперечностей уже сформованим стереотипам оцінок, не сприймають факти та їх інтерпретації, якщо ті не підтверджують наявні власні судження, обмежують власні комунікації спілкуванням з носіями альтернативних підходів.
Друга група – ті, хто підходить до труднощів в аналізі суперечливої і неоднозначної інтерпретації подій з позиції ствердження того, що «правди ми не дізнаємося ніколи». Для таких носіїв інформації характерна або вкрай спрощена система поглядів і переконань, або фрагментована, із сильними внутрішніми суперечностями, свідомість.
Третя група – ті, що прагнуть і практикують знайомитись з різнобічною інформацією з тих чи інших питань, схильні до критичного підходу, зіставлення різних думок, хай і некомфортних для власних переконань. Як правило, притримуються поміркованої позиції в оцінці фактів.
Тому, в кожного представника вищезгаданих груп виникає своя правда, так як вони розуміють інформацію відповідно до своїх переконань, емоцій, фонових знань, до своєї позиції, до того, чому і в що готові вірити. Розуміння фактів, їх аксіологія (орієнтація в розумінні на те, що відповідає особистим запитам людини – факт як цінність) дозволяє дослідникам явища постправди говорити про цілеспрямований відбір фактів, в основі якого лежить суб’єктивний чинник. Тому вкрай важливо сьогодні розрізняти між собою реальний опис подій і їх інтерпретацію, тобто дійсні факти й думку щодо них. Більшість людей чують тільки те, що хочуть почути, оскільки отримають знання тільки з тих джерел, з упередженням яких вони заздалегідь погоджуються.
«Якби постправда була брехнею, то навіщо було б вигадувати новий термін? Зрештою, опускання поняття «постправда» до примітивного «брехня» є типовою спробою примітивізації поняття. Бо суть постправди в тому, що вона є не брехнею, а інтерпретацією правди. Спектр таких інтерпретацій настільки великий, що вони можуть, як злегка коригувати факти, так і цілковито їх деформувати (саме цей аспект помилково асоціюється з брехнею). Якщо говорити прямо, то постправда – це притаманна пересічним обивателям вульгаризація фактів, оскільки ці обивателі (сиріч – маси) не мають навичок професійно працювати з інформацією, перевіряти її, аналізувати та відділяти факти від суджень. Якщо особа приправляє факт персональною емоцією, що резонує з емоціями інших обивателів, повідомлення перетворюється на вірусне і миттєво шириться соціальними мережами, що схоже на ефект снігової кулі – вона не зупиниться, поки не переб’ється наступними «сніговими кулями».
Висновки
Усвідомлення природи «постправди» в умовах збройної агресії РФ є важливим чинником у інформаційно-ідеологічному протистояння з «русским миром», не лише в українському та європейському просторі, а і у стратегічної боротьбі сенсів і світоглядів після деокупації територій України.
Безумовно, донесення правдивої інформації про війну в Україні — складний і тривалий процес, який має свою специфіку, обмеження і часові перспективи. Водночас він вже потребує донесення до громадян України, які тривалий час знаходяться під впливом окупаційної влади РФ об’єктивної інформації про агресію кремля в Україні; чіткого окреслення адресатів, форми і змісту інформаційного контенту. При чому спочатку йдеться не про «переконання», а скоріше про формування ґрунту для сумнівів, створення умов для змін у свідомості окремих категорій населення — від зміни ставлення до «спецоперації» до усвідомлення злочинів діючого окупаційного путінського режиму.
Публікацію підготовлено Центром громадянської просвіти «Альменда» в рамках проєкту «Зруйноване дитинство: Наближаючи правосуддя». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО Центр Громадянської Просвіти «Альменда» і не обов’язково відбиває позицію CIVIL RIGHTS DEFENDERS.
