Зрозумій іншого – зрозумієш себе: до підсумків Конкурсу «18.05. Право на пам’ять»
«Щоб отримати якусь істину про себе, я маю пройти через іншого», – цей вислів Ж.-П. Сартра, одного з провідних філософів XX століття, повсякчасно спадає на думку в умовах сьогодення, коли усі ми свідомо, а у переважній більшості несвідомо переживаємо ситуацію екзистенційного вибору. Перебуваючи у тенетах між «свавіллям» свободи та «порядком» тиранії, кожен з нас має визначитися, який шлях обирає він особисто.
За таких обставин пропозиція Центру громадянської освіти «Альменда», підтримана Громадською ініціативою «Крим SOS» та Міністерством освіти і науки України, – провести Всеукраїнський конкурс методичних розробок уроків «18.05. Право на пам’ять» до Дня пам’яті депортації кримських татар – постає безумовно необхідною. Організатори конкурсу, на наш погляд, прагнули реалізувати два основних завдання – практично-дієве та світоглядно-концептуальне: підготувати базу для проведення «єдиного уроку» в школах України задля збереження історичної пам’яті та активізації процесів національного примирення і громадського розвитку; запропонувати власну стратегію опору навалі інформаційної війни, що її жахливими наслідками є трагічні події у житті народу України, незалежно від того, по який бік світоглядно-ціннісних бар’єрів знаходиться кожен громадянин.
Що ж саме унаочнює рефлексія з приводу результатів конкурсу?
Передусім зазначимо, що 102 роботи, подані на Конкурс, – чимала цифра, якщо не згадувати, що середніх навчальних закладів в Україні налічується більше 20 тисяч. Певна річ, робіт було б більше, якщо б про Конкурс було оголошено раніше, але, поза сумнівом, такий показник участі є свідченням міри вияву індивідуальної ініціативи вчительської спільноти. З наданих розробок лише приблизно дві третини (73 роботи) було допущено до Конкурсу, четверта частина з них не здолала бар’єру у 25 балів (з можливих 60-ти), необхідного для участі у другому етапі. З 48 робіт, що потрапили на другий рівень змагань, лише чверть набрала більше 40 балів (ці розробки й склали групу лідерів), а з 37 робіт, які не пройшли на третій рівень, 7 (тобто п’ята частина) отримали менше ніж 31 бал.
Здавалося б, це лише цифри, але якщо зануритися у зміст тих робіт, які взяли участь у другому етапі конкурсу, побачимо, що більшість з них побудована за типовою структурно-логічною схемою класичного уроку, доречною, можливо, у повсякденному викладанні, але не зовсім слушною тоді, коли є потреба збудити увагу молодих людей швидше на емоційно-когнітивному, ніж лише на інформаційно-пізнавальному рівні. «Узнавання для думок та почуттів», але не «узнавання для знання» – такою, на нашу думку, було головне завдання «відкритого уроку» з позиції ініціаторів Конкурсу. Автори ж багатьох з презентованих розробок, на нашу думку, не змогли позбавитися консервативного педантизму в освітленні емоційно болючої теми депортації кримськотатарського народу як позбавлення батьківщини та етнічного винищення. Чого коштує, зокрема, лише перелік технологій, які передбачено задіяти автором розробки «Прийди й напийся живильної води із цілющого джерела» – проблемна, інформаційно-технологічна, колективна, дослідницька, пошукова, інтерактивна. Вже мова не про те, що далеко не всі із цих понять є педагогічними технологіями, й не про те, як усі такі прийоми можна використати навіть за подвійний навчальний термін, але про те, чи збагатиться особистісний досвід учня після такого заформалізованого заняття?!
Переважна більшість конкурсних розробок послуговується одним й тим самим джерельним матеріалом (документи, світлини, усні сповіді), має схожу побудову (відправним моментом є трагічні події травня 1944 року), передбачає роботу над одними й тими самими поняттями, використовує схожі методичні прийоми. Мимоволі виникає асоціація з контрольними роботами, що їх учні або студенти списують з обмеженого числа джерел, завдяки чому тексти відповідей є мало не ідентичними. Безперечно, така подібність пояснюється й намаганням дотримуватися умов конкурсу, й обмеженою кількістю доступних викладачеві, особливо у селі чи невеликому містечку, матеріалів, й звичкою до використання вже апробованих методів. Але, водночас, й засвідчує несвободу нашої суспільної свідомості, у конкретному випадку, – свідомості вчителів, що особливо прикро, від «концептуальних штампів», від мислення у заданих раз назавжди змістових межах. Хоча, беззаперечно, такий вивід не є узагальнюючим.
Одне з найбільш креативних, на нашу думку, рішень запропоновано у проекті веб-квесту «Чи можна вважати депортацію кримськотатарського народу актом геноциду?». Передусім, це чи не єдина розробка, назвою якої є запитальна форма, по-друге, сама педагогічна технологія веб-квесту передбачає максимальну участь учнів у реалізації проекту, по-третє, вибір стратегічного напряму – розгляд трагедії депортації як геноциду кримськотатарського народу – фокусує увагу на комплексі найбільш значущих питань, нарешті, завершальним етапом такого заняття передбачено рефлексію – особистісну емоційну-смислову реакцію самої молоді.
З іншого боку, досить жорстка регламентація конкурсних умов призвела до певної уніфікації робіт, внаслідок чого неконкурентоспроможним виявився проект, що єдиний у II турі принципово відрізнявся від інших відсутністю надмірної політизованості, комплексним використанням культурологічного та компаративістського підходів, зосередженням уваги учнів на спадковості у роботі культурно-освітніх діячів кримськотатарського народу, – «Хайтарма на вістрі свічі».
Не менш показовим є те, що лише у 2 роботах з 48 чітко постало питання порушення депортацією кримських татар прав людини та заявлено, що аналіз подій 70-річної давності сприятиме формуванню суспільства, в якому права громадянина будуть недоторканими, тоді як це ключове поняття для розуміння системи стосунків між людиною та державою, тим більше що сучасні події в Україні тільки підсилюють його актуальність.
Значна частка конкурсних розвідок демонструє недостатнє вміння їхніх авторів співставити події минулого та сучасності. Зокрема, розглядаючи звинувачення кримськотатарського народу у колаборації під час другої світової війни, жоден із вчителів не провів паралелі із сучасним становищем населення Криму, значна частина якого опинилася у статусі вимушених колаборантів.
Далеко не у всіх розробках наголошено на тому, що кримські татари були не одним лише народом, депортованим з Криму, але трагічність їхнього становища підсилюється фактом формування етносу саме на півострові, тотальним вивезенням з етнічної батьківщини. У значній кількості робіт зроблено акцент на історії Криму з благими намірами допомогти учнями побачити трагедію кримськотатарського народу в історичній ретроспективі, але у переважній більшості такі історичні екскурси перевантажені інформацією та не сприяють активному усвідомленню її учнями.
Як безперечний позитив треба відмітити той факт, що у переважній більшості проектів є зв’язок із подіями 2014/2015 років у Криму та сучасною долею кримських татар, але, знову ж таки, автори залишаються у колі питань, вже опанованих спільнотою у певний спосіб, тоді як ніхто з конкурсантів не виділив таку подію, як підписання президентом Російської Федерації у квітні 2104 року Указу про реабілітацію кримських татар та інших депортованих народів Криму. Аналіз цього кроку, що, за нашим твердим переконанням, ще раз підтвердив би наявність подвійних стандартів у держаній політиці сучасної Росії, «загравання» із суспільством за для прикриття експансіоністських, мілітаристських планів, уможливлює розгляд проблеми реанімації імперсько-радянської ідеології у Росії за правління В. В. Путіна.
Але, попри всі питання, що були поставлені, та ті, які залишилися поза увагою, маємо констатувати: конкурс відбувся, вчителі та учні – значна частина сучасного суспільства – зробили значний крок у справі пізнання історичного шляху тих народів, що населяють Україну, спромоглися, ймемо віру, по-новому подивитися на долю українського народу у цьому контексті та особистісно усвідомити увесь трагізм сучасного становища своєї країни.
Водночас маємо сподівання на те, що Конкурс став помітною сходинкою на нелегкому шляху українського соціуму до самопізнання, до усвідомлення своєї «цілісності» через розуміння тих «інших», з яких він складається. Ця надія підсилюється впевненістю у тому, що факт депортації кримськотатарського народу, хоча й через 70 років, але, врешті-решт, сприйнятий як одна з ланок у важкому ланцюгу трагедій України XX століття, поряд із поразкою визвольних змагань початку сторіччя, трьома актами Великого Голоду, долею багатонаціональної інтелігенції міжвоєнної доби, знищеної, знівеченої духовно, позбавленої Батьківщини, разючими випробуваннями другої світової війни тощо.
Переконані, що той рух до вільного волевиявлення, до захисту гідності окремої особистості та громади в цілому, що наростає в Україні, той пошук правди, коли, за словами Григорія Сковороди, «пізнаєш істину – ввійде тоді у кров твою сонце», надасть українському суспільству сили подолати власні слабкість, жахи, стереотипи, подолати спокусу йти за флейтою «старшого брата» у безодню того світу, де «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує», та, врешті-решт, зробити свою країну по-справжньому вільною серед вільних, рівною серед рівних поміж держав світу.
Будзар Марина, член журі Всеукраїнського конкурсу розробок уроків “18.05. Право на пам’ять”, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України, Київський університет імені Бориса Грінченка.
Стаття підготовлена в рамках проекту “Громадськість протидіє інформаційній війні проти України”, що реалізується ЦГП “Альменда”.
Проект здійснено за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
