Історія про 12- річного хлопчика з аутизмом, який опинився в окупації
Дане інтервʼю було надано мамою хлопчика.
Життя до.
До 24 лютого 2022 р. ми з родиною проживали в місті Бердянськ, дитина у мене особлива – з аутизмом, жили мирним життям, життя дитини було комфортним відповідно до її потреб. Дитина навчалась у 6-ому класі у звичайній школі. Також ми проходили приватно реабілітацію.
Початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 р.
Вранці 24 лютого 2022 р. все місто почуло вибухи і потім ми вже побачили здалеку через вікна як їдуть танки та БТР, а на цих танках російські солдати. Було дуже страшно, ми злякалися. Перша реакція була йти в укриття в квартирі відповідно до правил “двох стін” – ми навчені гірким досвідом з 2014 року, тому ми сиділи в коридорі на підлозі, розгублені та не розуміли що робити.
“Дитина запитала: «кудись треба зараз бігти?». Я сказала, що поки що ні. Після цього була тиша. І поки російська техніка та солдати заходили в місто, ми намагалися сидіти в укритті”.
У моєї дитини особливої паніки не було, син просто запитав мене: «Мамо, що трапилося і що це за солдати?». Я завжди намагаюся дитині говорити правду, тому спробувала правильно донести, щоб він не перелякалась. Сказала, що це не наші військові, а російські, що вони захопили наше місто, а що буде далі я точно сказати не можу, будемо дивитися по ситуації. Дитина запитала: «кудись треба зараз бігти?», я сказала, що поки що ні. Після цього була тиша. І поки російська техніка та солдати заходили в місто, ми намагалися сидіти в укритті. Я намагалася не нагнітати обстановку, так як син міг впасти в панічний стан і йому було б погано. Тому я зберігала максимально спокійний вигляд.
Навчання.
Занять 24 лютого 2022 р. вже не було, та й до цього заняття були дуже рідко, тому що незадовго до вторгнення у нас у місті щодня були повідомлення про мінування в різнмх школах, відповідно уроки зривались. Тому навчання було більше у дистанційному форматі – вчителі давали завдання. Деякі батьки водили своїх дітей до школи, але я ні, так як я боялася цих повідомлень про мінування.
Життя в окупації.
“…я боялася з дитиною виходити на вулицю. У моєї дитини була ненависть до цих військових. Я хвилювалась, що вони можуть спровокувати конфлікт, а я не зможу дитину вчасно зупинити”
Перший час, після окупації міста росіянами, я боялася з дитиною виходити на вулицю. У моєї дитини була ненависть до цих військових. Я хвилювалась, що вони можуть спровокувати конфлікт, а я не зможу дитину вчасно зупинити. А військові постійно були зі зброєю. Я не розуміла що від них очікувати. А так як наше місто було відділене від всього світу, закрите, ніхто б навіть і не дізнався, що з нами сталося. Від цього було страшно. Коли ми вперше збирались виходити з сином в місто, я йому пояснювала, що краще не дивитися на солдатів, не спілкуватися з ними, на їх запитання не відповідати.
Навчання та розвиток дитини
“В окупованому місті не було навчання, чесно кажучи, було не до цього. Був квест на виживання”.
З дитиною я займалася самостійно, якісь предмети проходили, читали, малювали. За 8 років життя в місті у дитини зʼявилось багато друзів. Тому запрошували їх до себе додому. Вони грали, розмовляли.
Виїзд з окупації.
Прийняття рішення про виїзд з рідного міста.
До виїзду з міста мене підштовхнуло кілька причин. Перший чинник – робота, якісь заощадження були, але вони танули на очах, ціни на деякі продукти зросли вдвічі, а то й утричі, складно було залишатися в окупації. Знайти хліб – це був квест. А друга причина – це страх, що дитина щось не те скаже, коли будуть з ним розмовляти військові, це напевно було ключовим фактором. Я зрозуміла, що ця ситуація надовго, і ми там не зможемо.
“Нам вдалося виїхати тільки з другої спроби… Жили ми два дні в полі, було страшно, багато допитів, обшуків, всі були налякані, втомлені”
Виїжджали ми складно. Перша наша спроба виїхати у травні була невдала. В цей час не було інтернету, ніхто із родичів чи знайомих навіть не знав, що ми збираємося виїжджати. Коли виїжджали було дуже холодно, нас не пропустили на одному з російських блокпостів. Вони дивилися всі наші речі, навіть бабусю роздягали для огляду і все одно не пропустили. Ми повернулися в місто і нам вдалося виїхати тільки з другої спроби. Жили ми два дні в полі, було страшно, багато допитів, обшуків, всі були налякані, втомлені. Ну, якщо коротко, було дуже важко.
“Мій син постійно мовчав, у нього був такий стан ніби він у глибокій депресії та апатії”
Під час виїзду та перебування на російських блокпостах, мій син постійно мовчав, у нього був такий стан ніби він у глибокій депресії та апатії, я дуже переживала. Намагалася більше розмовляти з ним, про щось питати, щось приємне згадувати, говорила йому, що скоро будемо в Україні, що нас там зустрінуть і все буде добре, що більше не буде ось цих озброєних солдатів, що можна буде говорити те, що ти думаєш, не бояться. Намагалася підтримати.
А ще у нас з дитиною була домовленість, якщо він хоче щось сказати, то стискає мою руку, ми відходимо кудись далі і він тихенько на вушко мені каже. Тому що я розуміла, що син може сказати щось не те, коли ми були ще не на нашій території, росіянам могло щось не сподобатися або спровокувати їх.
Життя Зустріч з українськими солдатами на підконтрольній Україні території.
Коли я побачила український блокпост, я плакала, навіть зараз, коли розповідаю і згадую це, сльози підступають. Не описати словами емоції – радість, полегшення. Одразу ніби ком у горлі зник. Відчуття свободи. Дитина у цей момент більше дивилася на мене та на мою реакцію.
Життя в евакуації, на підконтрольній Україні території.
Коли ми опинилися вже на підконтрольній Україні території, син розплакався, почав багато говорити. Потім дитина заснула і спала дуже довго. Така була його перша реакція – глибокий, спокійний сон, ніяких звуків, ніякої тривожності. Я зрозуміла, що він настільки до цього був затиснутий через це вимушене мовчання, йому, напевно, було вдвіче важче ще й від страху.
Емоційний стан дитини.
Син став дуже пасивним, відчувається велика різниця яким він був до 24 лютого 2022 р., і який він зараз тут. Дитина втратила багато чого, а альтернативу я знайти на даний момент не можу. Я, як мама, намагаюся йому багато чого дати, але комунікацію з друзями, живе спілкування – це я не можу дати, дитину це дуже засмучує. Він, звичайно, спілкується з деякими однокласниками, старими друзями онлайн, але дитині хочеться саме живого спілкування. Тому постійно питає: «коли ми повернемося до міста, я хочу додому». Дім для нього – це завжди щось особливе, там він був щасливим.
Навчання дитини в новому місті.
Коли ми готувалися до виїзду з окупованого міста, я собі думала, що, коли ми потрапимо на територію України, неважливо в якому місті ми будемо, дитина піде навчатися оффлайн. Так як сину потрібна комунікація, спілкування, нові знайомства. Але почала говорити про це з ним, та зрозуміла, що він зараз до цього не готовий. Тим більше всюди була інформація, що більшість шкіл працюватимуть в дистанційному форматі. Треба було шукати йому новий клас, нових вчителів, а його бажання було саме залишитися зі своїми вчителями, своїми однокласниками, тобто ми залишилися у своїй школі, але в дистанційному форматі.
“Першого вересня, як такого, не було. Але ми були до цього готові”.
Я пояснювала дитині, яка зараз ситуація – війна, що багато хто роз’їхався по різних містах, навіть по різних країнах. Ми багато з сином розмовляли, дивилися фотографії, відео попередніх перших дзвоників, де вони всім класом, з учителем. Він за цим сумує, але розуміє чому це зараз неможливо.
Реакція на повітряні тривоги.
Дитина в моменти повітряних тривог дуже боїться. Йому головне не залишатися одному, бо одразу починає панікувати. Якщо я поруч, то у нас все спокійно і чітко, все за відпрацьованою схемою. Він знає де його тривожна валізка, ми одразу йдемо в коридор відповідно до правила “двох стін”.
Мрії на майбутнє.
У сина одне головне бажання, щоб скоріше закінчилася війна. Часто питає мене – коли закінчиться війна, коли не буде цього Путіна – але це питання, на які я не можу дати відповіді. Я щоразу намагаюся спокійно відповідати, навіть якщо він запитує раз за разом, я йому все це промовляю – що ніхто не знає як саме буде, але за підсумком все буде добре, що просто потрібно почекати, потерпіти, що я завжди поруч – останнє його найбільше заспокоює, паніка зникає. Я його обіймаю, тримаю за руку, тілесний контакт та моя спокійна поведінка найкраще на нього впливає.
Дане інтерв’ю було надано добровільно та без будь-якого примусу. Герой інтерв'ю надав дозвіл без вказування прізвища, імені та інших конкретних особистих даних (1) на передачу інформації, наданої в ході інтерв’ю, до Національних правоохоронних органів, а також міжнародних організацій або їхніх спеціальних установ; (2) на використання отриманої інформації в ході інтерв’ю в публічному просторі, тобто для випуску інформаційних матеріалів та іншої інформаційної діяльності, спрямованої на привернення уваги до факту порушення прав людини та військових злочинів під час військових дій з боку Росії на території України, починаючи з 24 лютого 2022 року; (3) на обробку персональної інформації та інших подій.
