Історія дівчинки з аутизмом, яка з родиною встигла виїхати з окупованого села до розшуку окупантами її батька
Інтерв’ю надано мамою дитини.
Життя до.
До 24 лютого 2023 р. ми з донькою проживали у Бердянську. У доньки з трьох років діагноз аутизм і ми займали її розвитком, лікуванням, реабілітацією. У цьому полягало все наше життя, робота та навчання. До 8 класа донечка ходила до спеціальної школи в Запоріжжі при реабілітаційному центрі. Там вона отримувала стандартні послуги, реабілітацію-масаж, соціалізацію, а в школі з нею займався і психолог та вчитель.
В 2021 році ми переїхали до Бердянська, де вона перейшла до іншої школи, і ми продовжували навчання в індивідуальній формі.
Початок повномасштабного вторгнення.
24 лютого о 4:30 ранку пролунали вибухи, я зрозуміла, що почалася війна. Про це багато було інформації раніше, та й ми самі обговорювали ще на початку року можливість початку великої війни, тому ми були готові.
Ми хотіли виїхати з міста ще раніше, так як хрещена доньки, у якої чоловік військовий, виїхали з міста набагато раніше. Але 23 лютого ми донькою пішли здавати аналізи, і виїзд відклався.
24 лютого донька розуміла, що відбувається, але все одне дуже хвилювалась. Коли пролунали вибухи, ми почали дуже швидко одягатись, щоб виїжджати з міста. Вона морально не була готова до такого розвитку, сильно нервувала, але йшла за мною. Приїхав її тато, щоб допомогти нам виїхати.
Самостійна евакуація
Ми їхали бік Запоріжжя. Поки ми виїжджали містом, всі заправки були забиті, люди стояли в чергах, всі вже нервували, хвилювалися. Ми їхали швидко, на трасі було мало машин. Ми досить швидко доїхали до Запоріжжя. Ми зупинилися на залізничному вокзалі. Усі люди жили мирним життям, ходив транспорт, були відкриті магазини, взагалі не було жодного відчуття війни.
У чоловіка трішки зламалась машина, тому вирішили далі не їхати. Я і донька залишилися в Запоріжжі, неподалік того центру, де вона проходила реабілітацію. Я там винаймала раніше житло і знала господиню, тому попросилася зупинитися в неї Чоловік поїхав до села Миколаївка, що в Бердянському районі.
В Запоріжжі життя було спокійним, до моменту, коли російські війська увійшли до Мелітополя, і почали рухатися в сторону Запоріжжя. Мені зателефонував чоловік і сказав, що будуть обстрілювати Запоріжжя. А ми ночували недалеко від виїзду по Харківській трасі, у приватному секторі. Чоловік почав говорити, що звідти будуть обстрілювати градами, а у нього в Миколаївкі все тихо та спокійно. Тому ми вирішили виїхати до Миколаївки.
Опинились в окупації
Село Миколаївка, Бердянського району, знаходиться ближче до Маріуполя, і вже на наступний день після нашого приїзду у бік Маріуполя поїхали російські війська, ми опинилися в окупації.
Ми бачили багато російської військової техніки, яка в тому числі проходила через Миколаївку. Деякі колони навіть залишилися ночувати.
Життя в окупації.
У мене було відчуття, що я потрапила в пастку, я ще до повномасштабного вторгнення розуміла, що я не хочу жити під російською окупацією. І так як у мене є донька, я не могла чинити ніякий опір, щоб не наражати на небезпеку. І коли я опинилася в замкнутому просторі, коли довкола були російські прапори, було важко, у нервовому стані я прожила напевно кілька днів.
Донька розуміла, що відбувається. Так як не було інтернету, єдиним джерелом інформації були новини через телевізор, тому вона дещо чула з них. Я намагалася її відволікати, у нас завжди були якісь справи для її розвитку, тому вона робила те, що зазвичай. Так було простіше і для мене, ми переключали увагу від цих подій.
Ми жили в Миколаївці кілька днів, у магазинах вже зникли продукти. Дуже сильно почали бомбити Маріуполь було навіть видно як летять ракети, іноді над будинком нашим.
Виїзд з окупації.
Як прийняли рішення.
Через кілька днів з Маріуполя почали випускати людей. Ми бачили як вони їхали через наше село, на машинах з розбитими вікнами, дзеркалами, з дітьми…Вони їхали до Бердянська. Потім по центральному ТБ пролунала інформація, що відкриватиметься зелений коридор для біженців із Маріуполя. Так, я вирішила, що це момент для нашого виїзду.
“Ми кілька разів їздили до Бердянська, дивилися обстановку, які блокпости, як вони перевіряли, поводили себе”.
Ми брали з собою кнопкові телефони, бо на смартфонах багато було національної, патріотичної інформації. Також дуже боялися, що донька щось може не те сказати – про фашистів, чи ще щось. Тому пояснювал їй, що зараз зупинить поліція і просто перевірятиме документи, ми маємо показати паспорти. Ми помітили, що у Бердянську на блокпостах, через які ми проїжджали, стояли військові з “ДНР”, “ЛНР”. Всього було, напевно, 5-6 блокпостів. Одного разу біля блокпоста були буряті, вони просто дивилися паспорт і прописку, звідки ми і чого ми сюди їдемо. Ми пояснювали, що ми їдемо за пропискою.
Чоловік сказав, що він не їхатиме, залишиться в селі, що тут буде корисним, можливо, зможе брати участь у опорі. Ми вирішили виїжджати автобусом. Спочатку їхали люди на власних авто, потім поступила інформація про евакуаційний автобус, проте ми його так і не дочекалися. Інтернету не було, щоб я могла почитати новини, і ми повернулися до Миколаївки.
Там виявилося, що є авто, яким вивозять наш дитячий інтернат. Там було багато вільних місць але в першу чергу взяли маріупольців, у яких не було машин.
Я думала вдасться підсісти в якийсь транспорт, щоб доїхати до Запоріжжя. Але потім все ж вирішили, що чоловік довезе нас машиною до Запоріжжя і повернеться в село. 18 березня, ми зібралися виїжджати.
“У нас була така легенда для російських блокпостів”,
що нам потрібно до Запорізької обласної лікарні, бо дитина хворами. Ми взяли з собою мінімум речей, ми навіть не брали ноутбук, щоб не було у росіян ніякого інтересу його перевіряти. Вже на той момент було дуже багато машин, які хотіли виїхати з окупованої території, Україна тоді почала надсилати бензовози для заправки машин, щоб вони могли виїхати.
Як відбувався виїзд.
Було дуже багато машин і кожну росіяни перевіряли дуже довго, переглядали всі речі. Так як чоловік добре орієнтується в місцевості, ми вирішили їхати через села, до Дмитрівки. Вже цією трасою ми їхали самі, без колон. Блокпостів було багато, 12 чи 13. Ми розповідали, що їдемо до лікарні, що хвора дитина. Коли доїхали майже до Василівки, на блокпостах почали запитувати на кого оформлена машина, а вона була оформлена на мене, а довіреності на чоловіка нема. Тут ми зрозуміли, що чоловік вже не буде повертатися в село, так як без довіреності машину можуть конфіскувати. І як виявилось пізніше, це врятувало його життя.
Потім ми доїхали до Василівки, по дорозі від неї до Запоріжжя велися бойові дії. В Василівки сильного огляду не було, а в Токмаку – так. Росіяни відкривали сумки, дивилися що в них. На той момент була така інформація, що треба із собою сигарети везти, щоб їх задобрити, але у нас нічого не було, крім продуктів для доньки.
Була інформація, що навіть не можна зупинятися вздовж дороги, якщо треба в туалет, бо там може бути все заміноване. Ми були дуже напружені.
Ми виїхали на трасу, яка вела на Камʼянське, я так зрозуміла, щоб вона не контролювалася ні нашими, ні росіянами, бо перебувала під постійним обстрілом. Це було страшне видовище – підірване асфальтове покриття та машини, згорілі БМП, військовий транспорт, валялися дерева. Донька все це бачила, ми мовчали, бо я боялася щось говорити і якось реагувати. У нас була мета, на якій ми фокусувалися – проїхати цю дорогу, а далі якимись полями, які ми не знали, тому що міст на Кам’янському був підірваний. По дорозі нам зустрілись кілька машин, які, мабуть, теж полями їхали, і ми сформувались в невелику колону десь з 10 машин.
“… і що ми зараз знаходимося в сірій зоні”.
Так ми доїхали до Камʼянського, нам пощастило – обстрілів не було. Ми колективно вирішили звернути на якусь дорогу, вона така була більш-менш ущільнена, їхали дуже обережно, бо скрізь було написано «міни». Так ми доїхали своєю невеликою колоною до великої кількості машин – з Маріуполя, з Донецька, з Запорізької області, всього було десь до 200 машин. Ми стояли приблизно 2 години не знаючи де ми, що чекати. В цей момент ми чули вибухи, всі будинки навколо були розбиті, багато бездомних собак, були, місцевих не було взагалі. Ми не бачили ні наших військ, не самого блокпоста, ми стояли далеко. І тут ми бачимо як йдусь якихось два військові. І нам сказали, що це вже наші, вони контролюють просування колон і що ми зараз знаходимося в сірій зоні.
Зустріч з українськими військовими.
Люди у формі нам махнули і вся колона рушила, ми виїхали на трасу, і вже там побачили більше людей в камуфляжній формі, без екіпіровки, без озброєння. Нам сказали дуже їхати швидко, бо десь недалеко були вибухи. На наступному невеликому блокпості нас повернули з Василівської на Оріхівську трасу, на ній нас більше ніхто не зупиняв взагалі, просто спрямовували рух колони. Тоді ми вже зрозуміли, що ми знаходимося вдома. У себе. Коли ми побачили українських військових, ми просто плакали, це взагалі було таке відчуття, яке неможливо передати, така радість..
Ми доїхали до Запоріжжя і потім рушили далі. По дорозі доо Дніпропетровська стояли українські блокпости, вони перевіряли документи, з кожним хотілося привітатись за руку, хотілося кожного обійняти, і просто ми відчували, що це близькі, рідні люди для нас.
Коли ми були в окупації, не хотілося дихати, ворушитися, хотілося завмерти, скам’яніти, нічого не відчувати і не сприймати. А тут наші люди, які можуть підтримати, допомогти, підказати. Ми їхали далі, проїхали Кривий Ріг, і потім зупинилися переночувати.
Ми доїхали в Рівне, там у чоловіка знайомий, де можна було зупинитися, там прожили тиждень.
Чудом врятувались від розправи росіян у селі.
30 березня, коли ми були вже в м. Рівне, чоловік зателефонував односельчанам. Виявилося, що 30 березня російські військові в Миколаївці робили “зачистку”. Ніби когось шукали. Коли вони зайшли у село першим був будинок батька чоловіка, на воротах був намальований український прапор. Росіяни почали шукати господаря будинка, побили чоловіка який там ночував та сторожив, той вказав на наш будинок… Коли вони приїхали в наш будинок і нікого не знайшли в ньому, почали розпитувати людей де господар, ті сказали, що виїхав. Після цього вони розграбували наш будинок, вибили двері, розбили все, що можна було, забрали всю техніку, вичистили холодильники, колупалися в документах, загалом, все що можна було зіпсувати-вони все зіпсували. Зрозуміло, що якби ми були там в той момент, або якби туди повернувся чоловік, не відомо чи залишилися б ми живими. Ми встигли вчасно виїхати.
Виїзд за кордон.
Побувши тиждень у знайомих в Рівне, я вирішила їхати машиною далі – за кордон. Чоловік не міг виїхати та й не хотів. Але повертатися додому в село вже не можна було. Тому він залишився в м. Рівне. . А поїхала машиною сама 1500 тисячі кілометрів, хоча раніше сумнівалась, що можу доїхати сама з Бердянську в Дніпро. Але тут у мене не було вибору немає.
“Донька просто завмерла і все, вона дивилася в одну точку і не реагувала практично. Поки ми не доїхали до Варшави”
Дитина під час дороги відчувала, що я нервую, тому постійно, мовчала. Моментами ми плакали, нервували, вона розуміла, що щось відбувається, але вона не могла оцінити повністю ситуацію. Донька просто завмерла і все, вона дивилася в одну точку і не реагувала практично. Поки ми не доїхали до Варшави. Там вже жили родичі і ми могли в них зупинитися. І тільки вже тоді ми видихнули, донька розслабилася. Ми змогли поїсти та заснути.
Дане інтерв’ю було надано добровільно та без будь-якого примусу. Герой інтерв'ю надав дозвіл без вказування прізвища, імені та інших конкретних особистих даних (1) на передачу інформації, наданої в ході інтерв’ю, до Національних правоохоронних органів, а також міжнародних організацій або їхніх спеціальних установ; (2) на використання отриманої інформації в ході інтерв’ю в публічному просторі, тобто для випуску інформаційних матеріалів та іншої інформаційної діяльності, спрямованої на привернення уваги до факту порушення прав людини та військових злочинів під час військових дій з боку Росії на території України, починаючи з 24 лютого 2022 року; (3) на обробку персональної інформації та інших подій.
