Історія 8-річного хлопчика з аутизмом, який прожив 7 місяців в окупації 
В Україні більше 160 000 дітей з інвалідністю (дані станом на 2021 рік). І кожна така дитина найгостріше відчуває небезпеку та жахіття війни.
Ми поговорили з батьками дітей з інвалідністю, які через повномасштабне вторгнення Росії після 24 лютого 2022 року опинилися в окупації. Кожна історія різна, на жаль, для деяких деяких дітей події війни мали дуже негативні наслідки для здоровʼя.
І сьогодні перша історія про маленького хлопчика з аутизмом, рідне місто якого було окуповане.
З міркувань безпеки імʼя героїв історії, їх рідне місто повністю анонімні.
Моєму сину 8 років і він дитина з аутизмом. До 24 лютого 2022 року, до окупації нашої домівки, мій син ходив до школи в інклюзивний клас, в якому я працювала асистентом вчителя. Він жив, розвивався, ходив на додаткові заняття до логопеда, до психолога. Займався англійською мовою та карате. Але ми були вимушені виїхати з нашого міста та намагатися жити далі.
Я згадую той день, коли о 5 ранку я прокинулась від вибухів, син спав. Я почала збирати речі, навіть не розуміючи навіщо і куди. Потім ми дізналися, що розпочалося повномасштабне вторгнення Росії. Син не розумів, що відбувається, а ми намагалися дуже обережно, не вдаючись у деталі, пояснити йому цю ситуацію.
Вперше я побачила російських окупантів біля нашого будинку, коли вони по бульвару їздили на танках. Мої емоції були дуже негативними в поєднанні зі страхом. Дитина їх тоді не бачила і я максимально намагалась оберігати його від цього, не акцентувати увагу, бо в нього може бути дуже негативна реакція. Один раз він їх побачив, після цієї ситуації ми намагалися не ходити багато по місту – тільки на заняття. Тому що дитина з аутизмом те, що думає, то одразу й говорить…А у нього відношення до них дуже негативне. Та й коли він їх бачив, він одразу відрізняв їх, я навіть не розумію як.
Після окупації нашого міста заняття в школі припинились, два місяці син не займався взагалі – до березня. З травня він почав займатися зі своїм шкільним вчителем і додатково індивідуально з іншим вчителем за окрему плату.
Ми прожили в окупації до серпня, а потім вирішили, що треба виїжджати. Я їхала одна з двома дітьми – 8-річним сином і 16-річною донькою з перевізником, який знав про особливості сина. У мене діти дуже балакучі і розкажуть все, що знають, що думають. Знаючи це, наш перевізник розмовляв з російськими військовими на блокпостах самостійно, ми лише показували паспорта та інші документи. Дітей я просила мовчати, коли ми підїжджали до блокпостів. Все це нас врятувало від можливих неприємних ситуацій. Дорога була дуже складною – велика кількість блокпостів, а відповідно зупинок, їхали довго в неймовірну жару, сина ще укачувало. Але ми змогли і вже вночі добралися до Запоріжжя.
Коли ми виїхали з нашого окупованого міста, діти сказали, що вони відчувають себе вільними, вони були дуже раді. Діти здивувалися, що в Запоріжжі є цивілізація, в порівнянні з нашим містом після окупації – працювали банкомати, супермаркети, магазини, де можна розрахуватись картою, в магазинах було вдосталь продуктів. Мої діти дуже люблять сухі сніданки разом з йогуртом та какао «Несквік». Так ось в нашому окупованому місті ми не могли собі це дозволити, адже там одна баночка йогурту коштувала 150 грн, а сухий сніданок – 400 грн. Тобто це якісь такі дрібниці, але їх відсутність ми дуже відчули. Тому діти були дуже раді, тому що ми виїхали з окупації.
В Запоріжжі відділ освіти надав нам гуртожиток, там ми жили до жовтня. Вже в Запоріжжі старша донька навчалась онлайн, а сину взагалі, так сказати, пощастило, бо наша вчителька жила в сусідній кімнаті.
Завдяки постійному контакту з вчителем та щоденним заняттям у сина в навчанні відбувся прогрес, порівнюючи з періодом проживання в нашому окупованому місті.
Але в жовтні ми були вимушені переїхати вже вдруге. Після 8 жовтня почалися дуже сильні обстріли міста, діти не спали 4 ночі підряд, ми постійно бігали в бомбосховище. Тому я вирішила, що краще знайти більш безпечне місто. Так ми переїхали в невеличкий населений пункт в Одеській області.
Син відреагував на цей переїзд позитивно, бо ми вперше за чотири дні нормально поспали, бо не були під обстрілами. В Запоріжжя він вже не хоче повертатися, каже, що страшно.
Після всіх цих вимушених переїздів син більше розуміє, що таке війна. Бо в рдному місті все було стабільно, так сказати, поруч були мама з татом, сестри. Ми нещодавно дивились фільм Трансформери «Темний бік місяця». І мій син мені сказав: “Десептикони воювали з Автоботами, це як Росія з Україною, вони хочуть поневолити наш народ”.
За домівкою він сумує дуже сильно. Хвилюється за свого кота Рому та хом’ячка. Постійно питає мене «коли ми поїдемо додому», а я не знаю, що йому відповісти…
