Історія про дівчинку з особливостями в розвитку, яка була в окупованому Росією селищи
Дане інтервʼю було надано мамою дитини.
Життя до
До 24 лютого 2022 р. жили як усі нормальні люди. Моя донька з особливостями у розвитку. Вона ходила на індивідуальні заняття до школи з учителем, займалася з психологом двічі на тиждень і один раз в тиждень ми ходили на групові заняття з музики. Життя проходило добре, поки не настало 24 лютого.
Початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 р.
Я прокинулася 24 лютого 2022р. о 04:50 ранку від першого вибуху. Спочатку не зрозуміла що це, відчинила вікно і почула другий вибух. Моя донька прокинулася разом зі мною, у нас почалася паніка, що робити, куди бігти. Подзвонив мій двоюрідний брат, він із села приїхав, і сказав збирати речі, десь в обідній час він приїхав і забрав нас до себе.
Життя в окупації.
“…а вона самовільно пішла до підвалу і стала там. Дитина думала, що ми знову спускаємось у підвал”
Десь на третій день перебування у селі, увечері, коли ми вже збиралися лягати спати, нам зателефонували і сказали швидко ховатися, бо їдуть танки. Ми навіть не встигли сховатися у підвал, і по черзі, коли вони вже були в селі, ми пішли у підвал. Так минула перша ніч. На другу ніч почалися обстріли, ми це чули і ховалися у підвалі напевно тиждень. Танки продовжували стояти у селі, ми вже до цього звикли, тому перестали ходити до підвалу. Донька дуже емоційно переживала це, була ситуація, коли ми вже не ходил у підвал, я їй запропонувала увечері вийти погуляти, у неї почалася істерика, ми якось вдвох її одягали, вивели у двір, а вона самовільно пішла до підвалу і стала там. Дитина думала, що ми знову спускаємось у підвал. Мені довелося їй пояснювати, що ми просто вийшли погуляти, свіжим повітрям подихати і, що не треба зараз йти у підвал. Так ми прожили місяць у селі.
Виїзд з окупації.
Мій старший син проживає в Польщі, він з перших днів просив їхати до нього, так йому було б спокійніше. І я вирішила, що діти повинні бути разом.
Але рішення про виїзд для мене було не простим. Я розуміла, що дорога буде дуже складною і довгою. Я мала контакти людей, які допомагали виїжджати. Але якось не вдавалось нам записатися у автобус, то місць не було, коли ми хотіли. То раптово зʼявились, коли ми були не готові. І так вийшло, напевно волею долі, ми з донькою пішли гуляти і я суто випадково побачила знайомого, у якого є машина. Він нас і вивіз. Звичайно дорога з Бердянська до Запоріжжя була дуже довгою, ми виїхали оь 11, а прибули о 9.
Дуже сильно хвилювалась за доньку, тому що коли ми вже сідали в машину, нам сказали «одягати дітям памперси» бо зупинки будуть дуже рідко. Звісно, я була шокована. Але якось ми впоралися без памперсів.
Блокпости ми проїхали спокійно, так як це буда колона з дітьми-інвалідами від червоного хреста і на кожному блокпосту перевіряли лише документи. Але інші автобуси перевіряли довше, тому ми чекали і відповідно довго стояли в черзі. Нам пощастило, ми доїхали до Запоріжжя без жодних обстрілів, без принижень та перевірок, без усього цього.
Перебування в Запоріжжі, дорога до Львова.
Уся евакуаційна колона їхала до “Епіцентру”, там просили пересідати в інший автобус, в якому перевірили документи, попросили не інвалідів вийти з автобуса. Нас відвезли наче до дитбудинку, там надали всі умови – душ, їжу, можливість поспати. Вранці о 09:00 був сніданок, також дали з собою їжу, посадили на автобус і відвезли на вокзал. На вокзалі нас посадили на поїзд до Львова. На жаль, там було дуже багато людей, ми зайшли майже останні, але їхали в купе. До Львова ми їхали добу. Місць у вагоні було дуже мало, тому я і ще одна жінка сиділа, а донька спала. Деякі мами та діти взагалі спали на підлозі.
Дорогу ми перенесли нормально, але я і дитина готувалася до чогось гіршого. Але, коли вже приїхали, дитина навіть не хотіла виходити з потягу. У Львові нас зустріли мої однокласники.
Виїзд за кордон зі Львова.
У Львові людей садили в автобуси за кордон. Проте у мене не було закордонного паспорта. Я пішла до волонтерів, пояснила їм ситуацію і нас також посадили на автобус і відвезли на кордон до Перемишля. Там ми довго проходили кордон, дитина змерзла, хоча ми були одягнуті по двоє-троє штанів і в теплі светри. На кордоні ми з дитиною допомагали жіночки, бо було складно з усіма сумками. Коли ми пройшли кордон, нам запропонували переночувати, але я хотіла, щоб скоріше закінчилася ця дорога.
Була ніч, мені потрібно було знайти залізничний вокзал, до нього треба було спуститися підземним переходом, але з валізою, сумками та донькою мені було складно пересуватися. Я попросила допомогу у місцевого поліцейського, і нам допомогли все це донести два хлопці. Нас повели на залізничний вокзал у кімнату матері та дитини, погодували, запропонували поспати, але у нас було 2 години до поїзда, тому я розуміла, що краще хай дитина пересидить, аніж потім її будити, з цим було б складно. Нам надали безкоштовні квитки, і волонтер допоміг донести наші сумки та посадив нас на потяг. Ми доїхали до Варшави, з нашої групи більше ніхто не їхав сюди. Там я побачила жінку волонтера, пояснила їй ситуацію, вона привела нам іншого волонтера, який допоміг нам донести сумки та взяти квиток. По приїзду нас вже зустрів син, і перше, що я почула, підійшовши до квартири, це запах супу, наша невістка наварила нам їсти. Так почалося наше життя в Польщі.
Навчання за кордоном.
Ми не ходимо до місцевого закладу освіти. Поки ми оформляємо документи, дочка займається тільки вдома, дистанційно з вчителькою, яка була в Україні. Вона надсилає нам завдання, ми їх робимо, фотографуємо та надсилаємо на перевірку. Коли оформлю документи, думаю дізнатися за садок. В звичайну школу я не можу віддати дитину, так як вона у нас особлива.
Спогади про дім.
Дитина згадує про життя в Бердянську. Ось днями вона побачила річку і почала говорити «море море». Ми з нею перед перед початком вторгнення, 23 або 22 лютого, як раз були біля моря. Так добре провели час, погуляли. Тепер вона тільки дивиться на старі фотографії. Спочатку було важко. Але зараз вона вже адаптувалася.
Дане інтерв’ю було надано добровільно та без будь-якого примусу. Герой інтерв'ю надав дозвіл без вказування прізвища, імені та інших конкретних особистих даних (1) на передачу інформації, наданої в ході інтерв’ю, до Національних правоохоронних органів, а також міжнародних організацій або їхніх спеціальних установ; (2) на використання отриманої інформації в ході інтерв’ю в публічному просторі, тобто для випуску інформаційних матеріалів та іншої інформаційної діяльності, спрямованої на привернення уваги до факту порушення прав людини та військових злочинів під час військових дій з боку Росії на території України, починаючи з 24 лютого 2022 року; (3) на обробку персональної інформації та інших подій.
