Спецпоселенці (Ті, що пройшли крізь пекло)
Депортація у 1944 році стала найбільшої трагедією для кримських татар. Половина з числа депортованих осіб не змогла перенести нелюдські умови перевезення і загинуло на шляху в місця спецпоселень. Цей шлях в різні місця депортації тривав до одного місяця. В дорозі висланих годували рідко (в деяких составах їжу отримали лише раз), води не було, пили і запасались з водоймовім – це призвело до низки захворювань. Тих, хто помер не дозволяли хоронити і просто викидали з вагонів.
А на другу половину народу чекали нові «домівки» в Туркменії, Казахстані, Киргизії, на Уралі і Північному Кавказі. Найбільша кількість кримських татар була депортована в Узбекистан для використання в будівництві ГЕС, на рудниках, для роботи в колгоспи і радгоспи. Республіки були не готові до забезпечення такої кількості депортованих, тому часто вони були розміщені в бараках, що були не пристосовані для проживання. Побут депортованих був важким, умови праці – дискримінаційними (вибір місця роботи був виключений, ускладнений доступ до керівних посад і розумової праці), смертність – високою. Через недостачу чистої води, поганої гігієни і відсутність медичної допомоги серед депортованих поширювалися малярія, жовта лихоманка, дизентерія та інші хвороби. Новоприбулі не мали природного імунітету проти багатьох місцевих недуг.
Марійска АССР. 1950
Найсприятливішим для виживання став Узбекистан: теплий клімат (за відсутності житла дуже важливо), переважно сільськогосподарський регіон (багаті врожаї, маленькі частини яких хоч рідко, але потрапляли в руки кримських татар), небайдужість і відкритість місцевих жителів (зі спогадів власної сім’ї і родичів, що часто згадують як узбеки з перших днів почали ділить з людьми їжею). Іншим пощастило менше…
За перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих. Серед померлих за перший рік майже половина – діти до 16 років.
Протягом 12 років, до 1956 року, кримські татари мали статус спецпереселенців, що передбачав різні обмеження в правах. Спецпоселення – це оточені охороною, блокпостами і огороджені колючим дротом території, які більше нагадували трудові табори, а не поселення мирних людей.
Аліме Ільясова (праворуч) з подругою, ім`я якої невідомо. 1940-і роки.
Всі спецпереселенці були поставлені на облік і були зобов’язані реєструватися в комендатурах. Після перших найважчих років у другій половині 40-х років, почалось становлення кримськотатарського національного руху. Першими виявами протесту проти несправедливого звинувачення були масові втечі з місць «спецпоселення», всілякі порушення режиму їх функціонування. Це призвело до погіршення умов і 21 лютого 1948 року Рада Міністрів СРСР своєю постановою № 418-61-сс «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язала МВС СРСР встановити в місяцях поселення такий режим, який виключав би можливість втеч, організував облік та «обов’язкове трудове використання» спецпоселенців і адміністративний нагляд за ними в місцях поселення.[1] А Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу у період Вітчизняної війни» ще більше обмежив права спецпереселенців: переїзд в інший район міг бути дозволений лише за наявності «виклику» від близьких родичів; за несанкціонований вихід за межі дозволеного місця поселення загрожувало покарання у вигляді п’ятиденного арешту, а повторне порушення розглядалося як втеча з місця заслання і каралося 20 роками каторги; за переховування втікачів передбачалось покарання до 5 років позбавлення волі. Формально за спецпереселенцами зберігалися громадянські права.
Так виглядали нові реалії для кримських татар, з цього моменту починався довгий період боротьби за виживання, за відновлення своїх прав і за повернення на Батьківщину.
Осман Ібріш з дружиною Аліме. Поселення Кібрай, Узбекістан, 1971
[1] Бажан О.Г. Кримськотатарський національний рух (друга половина 40-х – початок 90-х років) // Кримські татари 1994-1994 рр. Статті. Документи. Свідчення очевидців. – Київ, 1995.
