Право на освіту. Історія тих, чий дім захопила Росія – учениця 8 класу з Лисичанська Луганської області

Право на освіту – це одне із основоположних прав дітей. Але після 24 лютого 2022 року, коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, їх життя, домівки та можливість реалізовувати право на освіту були знищені.

Ми поговорили з трьома учасниками освітнього процесу – батьками, дитиною та вчителем – з трьох міст Луганської області з найактивнішими бойовими діями про те як повномасштабне вторгнення Росії вплинуло на можливість дітей отримувати освіту.

І третє інтерв’ю з ученицею 8 класу гімназії в м. Лисичанськ Луганської області. З міркувань безпеки дівчинка розповідає свою історію анонімно.

Раніше – до вторгнення Росії 24 лютого, я жила в Лисичанську, навчалася у гімназії, яка зараз називається ліцей №17. 

У навчальному році 2021-2022 ми навчалися офлайн з осені по січень, а потім онлайн. Звичайно, більше подобалось ходити до школи. Я любила шкільну атмосферу, та й навчання офлайн набагато легше. Також до 24 лютого я займалася бальними танцями, ходила на різні тренування. Навіть виступала на танцювальних конкурсах, але після 24 лютого прийшлося полишити це заняття…

Про повномасштабне вторгнення Росії я дізналася ще ввечері 23 лютого від своїх однокласників. Вони написали в шкільну групу “готуйтесь, завтра щось буде”. Ми з батьками прокинулись вранці 24 лютого з відчуттям страшного очікування. Зранку я навіть ще думала йти до школи, але коли о 9 ранку почалися прильоти, я зрозуміла, що треба залишатися вдома і ховатися в бомбосховищі. Було дуже страшно. 

Ми жили не в центрі міста і в нашому районі до моменту, коли ми виїхали 6 березня, не було ні одного прильоту, але було чутно сильні вибухи. Тому кожного дня ми ходили в бомбосховище, щоб з нами нічого не сталось, щоб зберегти своє життя. 

Коли я знаходилась в бомбосховищі, то нічого не могла робити. Був сильний страх – бувало таке, що навіть стеля обсипалась. Було дуже холодно, так як це був лютий. Інтернету не було, тому все, що ми могли робити, щоб відволіктись – це спілкуватися з іншими людьми, там були і маленькі діти, і дорослі. Спілкувались про життя, яке було раніше. 

6 березня ми прокинулися та знову збиралися йти до підвалу, але нам зателефонували наші родичі та запропонували виїхати разом з ними з міста. Ми зібралися за 15 хвилин та заїхали за бабушкою. Коли ми виїжджали, дорога сильно обстрілювалась. Нам пощастило, що ми виїхали живими та не пораненими.

Ми евакуювались в село, в якому проживало мало людей. Тому майже ні з ким я не спілкувалась, тільки переписувалась зі своїми однокласниками. Ми розповідали один одному як обстановка, в місці, де ми тоді знаходились, обговорювали життя до війни. Я знаю, що 99% моїх однокласників виїхали з Лисичанська. 

Десь через тиждень, з дня, коли ми приїхали в село, я пішла до місцевої школи. Мене прийняли дуже тепло, допомагали чим могли. Вчителі навість займалися зі мною окремо, допомогали розбирати деякі предмети, так як, коли ми приїхали до села, всі місцеві діти вже навчалися онлайн. Займалася я по телефону та планшету. Було трішки незручно, але іншого вибору у мене не було, як і думок, щоб не займатися. Адже навчання в той час мені допомогло відволіктися.

Заняття в моїй гімназії відновились в кінці березня. Я дуже зраділа цьому, адже це моя рідна школа, там де я навчалася протягом трьох років. 

Нам написав наш куратора, сказав, що всі наші вчителі знаходять вже в безпеці і навчання відновлюються. Проте не всі вчителі могли виходити на зв’язок. Тому деякі предмети не проводились онлайн – у форматі відео зв’язку. Але по всім  предметам нам надсилали завдання, записані відео уроки, перевірочні роботи. Всі матеріали ми отримувати у вайбері, а також з сайту нашої гімназії, підручники ми мали в електронному форматі. Займалися по розкладу, який був і до повномасштабного вторгнення. 

Навчання онлайн для мене було складним, так як, коли я навчалася в гімназії, в своєму рідному місті, то вчителі допомагали мені, коли щось було не зрозуміло, також я мала репетиторів. Коли ж відновилось навчання дистанційно, то я вивчала все самостійно, намагалася шукати якісь додаткові уроки, які мені прояснювали важкі, незрозумілі в предметах моменти. Також був дуже поганий Інтернет, що ускладнювало навчання. 

Зараз ми проживаємо в Харківській області. Проте до червня я займалася дистанційно в своїй гімназії та випустилась з 7-го класу. Шкільний рік закінчила, на мою думку успішно, враховуючи умови та обставини.

У мене зараз немає ніяких планів. Єдине, що на даний момент я знаю, що буду навчатися в гімназії онлайн. Навчання буде за повним розкладом, як до війни – з 08:00 до 14:00. Що буде далі – не зрозуміло. Наша школа в квітні повністю згоріла, залишились тільки голі стіни. Це було саме найболючіше для мене, що відбулось за останні півроку. Це дуже тяжко. Гімназія для абсолютно кожного учня була другим домом. 

Так як раніше вже не буде, це зовсім не та атмосфера, коли сидиш зі своїми друзями, однокласниками в шкільному класі. Зараз ми розкидані по різним містам. 

Сьогодні найбільше я мрію про мир. Також хочу піти в місцевий волонтерський центр. Там я зможу відновити вживу спілкування зі своїми однолітками, вперше за довгий період, а головне – допомогати тим, кому це потрібно.

Дане інтерв’ю було надано добровільно та без будь-якого примусу. Герой інтерв'ю надав дозвіл без вказування прізвища, імені та інших конкретних особистих даних (1) на передачу інформації, наданої в ході інтерв’ю, до Національних правоохоронних органів, а також міжнародних організацій або їхніх спеціальних установ; (2) на використання отриманої інформації в ході інтерв’ю в публічному просторі, тобто для випуску інформаційних матеріалів та іншої інформаційної діяльності, спрямованої на привернення уваги до факту порушення прав людини та військових злочинів під час військових дій з боку Росії на території України, починаючи з 24 лютого 2022 року; (3) на обробку персональної інформації та інших подій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.