Історія тих, чий дім захопила Росія – студент коледжу в Мелітополі
Життя до.
До 24 лютого 2022 р. я навчався дистанційно в Мелітопольському коледжі. Так як я навчаюся на агронома, то ми займалися польовими роботами, вже починали обробку землі.
Що в Україні війна з 2014 р. я відчував, так як ми відносно недалеко проживали від зони бойових дій, хотіли переїжджати, але потім передумали і залишилися жити в Україні.
Початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 р.
Ранок
Вранці цього дня (24 лютого 2022 р.) я був у гуртожитку, в м. Мелітополь. Але вдень я повинен був їхати у Запоріжжя, там оперували мого дідуся. Я прокинувся о 6 годині ранку від того, що мені подзвонили і сказали, що почалася війна, я одразу не міг зрозуміти що відбувається. Як і багато українців, не міг повірити, що це може відбуватися у 21-ому столітті. До цього ніхто не був готовий.
Думки про навчання.
Думки про навчання мене не полишали, навіть попри вторгнення. Так як моя професія, агронома, завжди стояла на 1-му місці. Тому я думав про те, як продовжити навчання, сільськогосподарські роботи, що робити в цій ситуації.
Окупація міста
Десь 26-го лютого окупанти вже були в нашому місті. Відчуття у мене були не найкращі, не хотілось навіть дивитися на них. Але мені потрібно було виходити в місто, бо прооперували дідуся і необхідно було купувати ліки, продукти. Взагалі, у нас сім’я велика, тому доводилося виходити. На жаль, по дорозі до магазинів, аптек, я зустрічав окупантів. Мої емоції можуть здивувати, але мені було смішно на них дивитися – через те, як вони були одягнуті, їх обмундирування викликало більше сміх, ніж страх.
За час життя в окупації найбільше всього запам’яталась паніка людей, обмежена кількість продуктів та надзвичайно висока ціна на них. Люди намагались якось виживати, дехто їздив в Крим, там купували продукти і привозили в наше місто для продажу в магазинах та на ринках.
Я прожив в окупації 5 місяців, але вирішив виїжджати. Так як мені було складно жити під окупацією, тому що Україна багато чого мені дала, це в першу чергу навчання, робота. Коли виїхав на підконтрольну Україні територію, стало легше.
Навчання в окупації
Попри окупацію нашого міста у мене продовжилось дистанційне навчання в коледжі. Я намагався слухати, записувати лекції, виконувати лабораторні роботи. Коли вдавалося, то надсилав виконані завдання викладачам на перевірку. Навіть отримував оцінки та зворотній звʼязок від них. Проте інтернет був дуже поганий, як і звʼязок.
Зараз я теж контактую з вчителями, з директором, обговорюємо як будуть розвиватись події далі, як у нас буде проходити навчання.
Окупований коледж
Мій класний керівник та куратор пропонувала мені продовжити навчання в коледжі, але вже у російському, вона стала колаборанткою, можна так сказати. Вона підштовхувала нас до того, щоб ми вчилися за російською програмою. У чат нашої групи вона писала, що не підтримує нікого, а виступає за те, щоб був мир. А вже через кілька днів, коли я виїхав з окупованого міста, вона написала мені, що я можу отримувати російську стипендію, навчатись безкоштовно. Звісно, я одразу відмовився, сказав, що вже знаходжусь в іншій країні.
Чи продовжив навчання в окупованому коледжі хтось з моїх одногрупників, я не знаю, так як спілкуюсь тільки з тими одногрупниками, які виїхали – хтось в країни Європи, є одногрупники, які знаходяться на території України в інших містах.
По відношення до тих людей, які пішли навчатися або викладати в російський заклад освіти, у мене ніяких відчуттів немає. Я вважаю, що це не моя справа, вони самі вирішують. Я на них ніяк не можу вплинути, у них своя голова на плечах.
Виїзд з окупації
Ми проїхали, напевно, 12-15 російських блокпостів. Вимагали роздягатися для огляду – дивилися татуювання на тілі; дивилися речі, документи, задавали провокаційні питання, по типу: «Які наркотики приймаєш?».
Я виїжджав з окупованого міста разом з одногрупницею. Дорога була лише одна дорога – через Василівку та дуже складною. Коли ми під’їхали до Васильківки, формувалися колони – по 10 машин в колоні. Наша машина була пʼятою в дванадцятій колоні. Коли підійшла наша черга і підʼїхали до першого російського блокпоста, нам сказали розвертатися назад, що поки нікого пропускати не будуть, тому що йдуть бойові дії.
Ми повернулись на те місце, де формувалися колони. Багато людей почало обурюватися, чому їх не випускають. Тоді приїхав розлючений головний комендант, він підняв автомат вгору і почав стріляти в повітря, мабуть для того, щоб люди перестали спорити.
Ми переночували в машині і наступного дня, о 5 ранку, були вже в шостій колоні. Коли підʼїхали на блокпост, там росіяни перевіряли наші телефони – заходили в телеграм, в соціальні мережі, дивилися контакти; вимагали роздягатися для огляду – дивилися татуювання на тілі; дивилися речі, документи, задавали провокаційні питання, по типу: «Які наркотики приймаєш?». Далі вимагали розповісти куди та навіщо я їду. Я казав, що їду до родичів.
В цей момент мені було страшно, але я намагався зберігати спокійний вигляд, щоб не спровокувати їх, щоб вони швидко перевіряли нас, нашу машину і ми поїхали далі.
Всього ми проїхали, напевно, 12-15 російських блокпостів маршрутом Мелітополь-Кам’янка.
Коли ми підʼїхали до 1-го українського блокпоста, російські війська почали обстріл артилерією, снаряди попадали за 200 метрів від нас, тому наші військові казали проїжджати швидше. А коли ми заїхали вже в Запоріжжя, мені стало набагато легше, наче ковток свіжого повітря, мені здалось, що я потрапив у якийсь інший світ.
Мене вразила організованість волонтерів, як приймають біженців – там був намет, нам запропонували поїсти, випити чаю або кави. Я вдячний тим людям, вони запропонували переночувати в дитячому садку, але мене забрав до себе мій друг.
Відновлення навчання в коледжі в евакуації
Процес відновлення діяльності нашого коледжу в евакуації був достатньо складний. Навчання відновилось десь у вересні у дистанційному форматі. Наш завідуючий відділенням зробив групу в Телеграмі, де і повідомив нас про відновлення навчання. У нас з’явився новий класний керівник, вона писала нам які заняття треба проходити, які завдання, лабораторні виконувати.
В серпні у мене почалася виробнича практика. Практику, звісно, ми проходили лише дистанційно – намагалися заповнювати лабораторні та практичні роботи, надсилали класному керівнику вона їх перевіряла та ставила оцінки.
Новий навчальний рік
1 вересня я був на роботі, але мав час, щоб приєднатися дистанційно до пари, там ми розмовляли з одногрупниками, які виїхали, з новим класним керівником, розмірковували над тим, що буде далі. У мене були гарні емоції, проте, звісно, заняття офлайн було б краще, хочеться бачити своїх одногрупників, спілкуватися з ними вживу.
Якщо говорити про навчання, мені здається, що воно стало легшим – не таке навантаження, як раніше, і завдання простіші. Плюс через відключення світла, часто не бувало занять, та і завдання не можна виконати.
Плани на майбутнє
У мене грандіозні плани на майбутнє. Я хочу повернутись додому після нашої перемоги та деокупації, продовжити навчання вже в університеті, зайнятися сільським господарством та розвивати його в нашій країні, тому що я вважаю, що це така сфера, яку молодому поколінню потрібно розвивати та розбудовувати нашу неньку.
Дане інтерв’ю було надано добровільно та без будь-якого примусу. Герой інтерв'ю надав дозвіл без вказування прізвища, імені та інших конкретних особистих даних (1) на передачу інформації, наданої в ході інтерв’ю, до Національних правоохоронних органів, а також міжнародних організацій або їхніх спеціальних установ; (2) на використання отриманої інформації в ході інтерв’ю в публічному просторі, тобто для випуску інформаційних матеріалів та іншої інформаційної діяльності, спрямованої на привернення уваги до факту порушення прав людини та військових злочинів під час військових дій з боку Росії на території України, починаючи з 24 лютого 2022 року; (3) на обробку персональної інформації та інших подій.
