Право на освіту. Історія тих, чий дім захопила Росія – мама дитячого будинку сімейного типу з Рубіжного

Право на освіту – це одне із основоположних прав дітей. Але після 24 лютого 2022 року, коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, їх життя, домівки та можливість реалізовувати право на освіту були знищені.

Ми поговорили з трьома учасниками освітнього процесу – батьками, дитиною та вчителем – з трьох міст Луганської області з найактивнішими бойовими діями про те як повномасштабне вторгнення Росії вплинуло на можливість дітей отримувати освіту.

І перша героїня історії – Целухіна Ірина, мама дитячого будинку сімейного типу з м. Рубіжне, Луганської області. 15 жовтня 1969 року народження. На даний момент разом з родиною проживає в Івано-Франківській області, село Межигірці.

Будь ласка, розкажіть про свою сім’ю, про дітей, в якому класі вони навчались?
Я – мама дитячого будинку сімейного типу, в якому сьогодні виховується 10 прийомних дітей. Діти віком від 4 років до 18. Наймолодшому – 4, який ходить до садочку. Є дівчинка в першому класі, хлопчик в другому класі, ще є учні 6-го, 8-го, 9 класів. То я мама, яка відчуває на собі всю реформу освіти.

Як проходило навчання дітей, в якій формі до подій лютого місяця?
З 2020 року, коли розпочався карантин, заклади освіти, де навчалися мої діти – це були 3 різні заклади освіти, працювали більшість дистанційно. Але якраз напередодні війни заняття проводились офлайн. Діти навчались в трьох закладах освіти в місті Рубіжне, Луганської області. Це був Рубіжанський ліцей Сєвєродонецького району Луганської області, де навчалися старші діти і Рубіжанська Гімназія №1. Одна дівчинка, яка має вади зору, навчалася у спеціальній школі «Кришталик» у місті Рубіжне.

Чи подобались дітям школи, де вони навчались? Чи були у них улюблені предмети, вчителі, друзі?
Так, звісно були. Старші діти навчалися в ліцеї уже більше 5 років. Звісно, що були друзі. Дуже любили своїх вчителів, бо в нас такий особливий заклад в місті. І дружні стосунки між вчителями і учнями. Те саме я можу сказати про молодших дітей, які навчалися у гімназії. Вона невелика, але була по сімейному затишна, дуже добра така атмосфера дійсно сімейної школи. Діти з задоволенням ходили і до тієї школи, і до іншої.

Перейдемо вже безпосередньо до самих подій. Як ви дізналися про повномасштабне вторгнення? Якими були ваші перші емоції, перші думки та перші дії?
Ну по-перше, для нас це було повторення. Вісім років тому ми таке вже переживали. Прокинулися ми 24 лютого о 4:30 ранку від вибухів, які почули. Одразу стало зрозуміло, що почалася війна. Ми з чоловіком таке вже переживали, діти тоді були ще маленькими, але розуміли, що треба щось вирішувати, щось робити. О 7 годині ранку ми сказали про те, що діти залишаються вдома і до школи не йдуть. Так розпочалась наша війна.

Які були емоції?
Ну по-перше, думка – «знову почалось». І що просто так це не минеться. По-друге, думка «що робити», була якась розгубленість. Бо нас багато, родина складається з 14 людей. Діти прибігли до нашої з чоловіком кімнату, всі сіли навколо нас і вони були такі засмучені, налякані. Старші пам’ятали як це відбувалося, що тоді вони пережили, були дуже налякані. Емоції були дуже серйозні.

Чи подумали ви в перші години про навчання дітей?
Це був навчальний день, коли треба було йти до школи, але ми розуміли, що поки щось не вирішиться і не будуть з’ясовані обставини, діти залишатимуться вдома. І подумали про те, що якось вже було дистанційне навчання налагоджено, то за цієї загрози вже буде відновлено дистанційне навчання. Але то був четвер то ми подумали, що вже з понеділка буде щось більш менш з’ясовано. 

Як діти відреагували, який був їх емоційний стан?
Діти налякалися, хвилювалися. Запитували «а що робити, а як робити, що далі буде?». Взагалі, ця розгубленість, невпевненість і страх він до сьогоднішнього дня стоїть у мене в очах.

Скажіть, де ви зараз знаходитесь?
Ми знаходимося на Івано-Франківщині. Нас гостинно прийняла Дубовецька територіальна громада, неподалік міста Галич.

Коли ви туди переїхали?
Ми переїхали 24 березня 2022 року. Після того як місяць пробули вдома, під обстрілами. Бо спочатку ми не думали виїжджати з міста. Спочатку думали, що залишимося, так як у 2014 році наше місто швидко окупували без серйозних бойових дій, було всього два вистріли. Тому подумали, що запаси їжі є, запаси всього іншого є. На той момент мер нашого міста втік, тож від нас потрібна була допомога таким же родинам, як наша. Це були прийомні батьки, опікуни.

І старша донька спільно з нашими дітьми організувала такий гуманітарний штаб, бо донька була головою Молодіжної ради міста Рубіжне. Вони в цьому гуманітарному штабі фасували продукти, а потім з чоловіком розвозили їх всім тим, хто залишився і хто потребував якоїсь допомоги і не міг сам до цього штабу прийти. То ми думали, що будемо допомагати в місті якось всі разом перебудемо.

Після того, як спочатку пропало світло – 8 березня, а потім газ і вже почалися обстріли на окраїні міста, стало зрозуміло, що ситуація різко погіршилась. Вже ні про яке навчання, ні дистанційне, ні інше, мова не йшла. Питання вже стояло як в цих умовах вижити.

Бої за місто тривали і через тиждень північна частина міста була захоплена. Ми залишалися на українській території і вийшло так, що наш квартал якраз опинився в сірій зоні, де відбувались бойові дії, а будинок був взагалі на лінії фронту. То на той час діти були у підвалі більшість часу, але навіть будучи там намагалися щось вивчати, грубо кажучи – читали книжки під свічками, розповідали якісь історії молодшим, повторювали таблицю множення, щоб було щось робити, бо бувало, що сиділи там цілу добу. Тому грали в якісь ігри та повторювали навчальні матеріали.

19 березня, учень тоді 6-го класу, наш Міша, якому виповнилось 12 років отримав осколкове поранення, перебуваючи у будинку. Починаючи з 20-го березня були постійні обстріли, які не вщухали ні вдень, ні вночі. Діти навчилися відрізняти що стріляє, звідки стріляє, чи це приліт, чи це відліт, де які бомби чи снаряди. Досвід, звісно, що дуже негативний. Але він був.

Коли ви перебралися на нове місце, чи відновилися заняття і якщо так, то як швидко?
Розуміючи, що ми виїхали вже через місяць після того як почалась війна, то за цей місць діти звісно, що відстали від навчання, навіть при тому, що тоді були два тижні канікули.
Як тільки ми переїхали в більш безпечне місце, нас поселили в самій школі, де ми знаходимося і зараз. Діти тут навчалися дистанційно, я одразу домовилася з директором школи, що наші приєднаються до тих класів, в яких вони навчалися, будучи в Рубіжному, до Межигірецької філії Тустанського ліцею. Тому з 24 березня діти продовжили навчання. Єдине, що мене турбувало, це перший, другий класи – для початкової школи дистанційне навчання – це дуже важко.
Також не вистачало техніки, так як старші мали телефони, то з меншими було складніше. Тому домовилися, що вчителька яка працювала асистентом вчителя в молодшій школі, можна сказати, була не задіяна в викладанні, бо учні виїхали за кордон, то вона займалася офлайн з нашими маленькими дітьми. Вона приходила проводила заняття відповідно до програми першого, другого класу. І діти таким чином займалися. Всі діти отримували далі освіту.

І як вдалось закінчити навчальний рік?
Так, діти завершили навчальний рік. Діти всі закінчили свої класи і далі продовжуватимуть навчання, проте ще не вирішили де саме. Старший син отримав свідоцтво про закінчення базової школи з відзнакою.
Два наші сини продовжували навчання у дистанційному форматі в Харківській комп’ютерній академії «Шаг» і для того, щоб діти могли навчатися в цій академії, волонтери з Івано-Франківська допомогли нам і безкоштовно надали два комп’ютера, доволі потужні, завдяки чому хлопці і мали змогу продовжити навчання і успішно закінчили І курс.
Чи була допомога від адміністрації школи?
Так, кожного дня приходив директор школи, цікавився як наші справи. Діти місцеві займалися через гаджети, не в усіх наших були гаджети, тому вчителі інколи саджали  дітей коло себе, тобто вчитель проводив і онлайн урок, і тут же поруч сиділи мої діти і займалися з вчителем напряму. Це така була допомога реальна і я вже сказала, що діти з початкової школи взагалі займалися весь час офлайн.

Вам відомо, що зі школами в Рубіжному?
Так, добре відомо. Я сама там працюю. Деякі школи з першого вересня відновлюють заняття онлайн. Більшість вчителів виїхали за межі окупованого сьогодні вже міста. Школи в місті майже всі постраждали. Будівля першої, четвертої школи повністю зруйновано. Всі інші – пошкоджені. Всього у нас було 10 шкіл. Дехто з вчителів не зміг виїхати, залишились у самому місті, або північніше, де все менш пошкоджено. Діти роз’їхалися по всьому світу і по всій Україні. Сьогодні ми хочемо відновити навчання, тому починаємо збирати і наших учнів, і наших вчителів. З 10 шкіл Рубіжного в онлайн режимі буде працювати лише 4 школи. То ми збираємо учнів, які продовжуватимуть з нами навчання. Одразу хочу сказати, що це десь приблизно половина від реальної кількості учнів до початку війни.

Які були складнощі безпосередньо саме для вас під час навчання дітей?
По-перше, найголовніше те, що не було техніки, бо коли ти займаєшся, ти можеш виконувати лише завдання, які на маленькому екрані, деякі ти взагалі не можеш виконувати, бо техніка не зовсім була сучасна.
По-друге, у нас на 7 учнів, 2 студентки і мами-вчительки, був лише один ноутбук. І звісно, що працювати доволі складно – якось по черзі, дивлячись хто як міг з телефона. У молодших взагалі не було такої техніки, тому і звертались до людей – «поділіться, будь ласка, якимось старим ноутбуком, старим телефоном». І таким чином, десь приблизно через місяць навчання більш-менш діти були забезпечені. Звісно, що в більшості це були телефони, але хоча б таким чином технічне питання було майже закритим.

Іншим питанням були підручники. Бо сьогодні школи забезпечуються підручниками лише тільки відповідно до тієї кількості учнів, яка була на початку року. І якщо з’являються нові учні, то підручників не вистачає. Ми повинні були шукати десь в інтернеті ці електронні підручники, але з телефону з них було не зручно працювати.

По-третє, було складно те, що ми приїхали з одними рюкзачками, в яких був лише комплект змінної білизни, а потрібне була якась канцелярське приладдя. Дякуємо школі, що вони хоча б змогли дати це канцелярське приладдя – зошити, олівці, ручки. Все це було потрібно.

Так, складнощі були. Ну і для дітей, які по-перше, трошки відстали за цей місяць від своїх однолітків, бо пропустили місяць. По-друге, це нові вчителі, це нові вимоги, нові однокласники. Ну і плюс до того, це діти, які пережили обстріли, тож психологічний момент потребував уваги. Наприклад, досить часто літають літаки і до сьогоднішнього дня і діти ховаються, і я дуже хвилююся щодо їх психологічного здоров`я. З цим потрібно буде ще працювати зі спеціалістами.

Скоро 1 вересня, що ви очікуєте від навчання.
Перебуваючи вже тут на Івано-Франківщині, в більш менш безпечному місці, бо не можна сказати, що є взагалі якесь безпечне місце, ми вже вирішили питання продовження навчання. Хлопчики старші, які серйозно займаються математикою і інформатикою, щоб продовжити навчання в цій направленості, поступили до Івано-Франківського академічного ліцею для учнів 8-10 класу. При цьому же ліцею є гуртожиток, вони там будуть проживати з понеділка по п’ятницю, а в п’ятницю повертатися додому. Івано-Франківськ від нас недалеко, всього в 25 км. Віка має особливі освітні потреби, то ми отримали направлення від інклюзивно ресурсного центру на продовження навчання в спеціалізованому закладі смт Вигода, для дітей із вадами зору. Всі інші діти підуть до місцевої школи, де будуть продовжувати навчання.

Яка форма на сьогоднішній день найбільш прийнятна для ваших дітей: онлайн чи офлайн?
Однозначно вважаю, що для початкової школи – це тільки офлайн заняття з вчителями. Бо це складно, коли онлайн та ще й декілька дітей. Що стосується середньої – то це залежить від того, наскільки організоване дистанційне навчання в самій школі. Ну зі свого власного досвіду та закладу освіти – наш навчальний заклад вже три роки працює на навчальній платформі “G Suite For Education”, тому має доволі великий запас вмінь, знань вчителів, щоб дистанційно проводити навчання та налагоджену роботу. Тут в місцевості складніше. Якщо буде продовжено дистанційне навчання, то можливо ми просто залишимося в своєму закладі освіти і не будемо навчатися у місцевій школі. Якщо все-таки офлайн навчання, то тоді дітям краще ходити до школи, бо потрібна соціалізація, спілкування з однолітками, що необхідно для нормального розвитку дитини. Плюс ще є якісь гуртки та секції спортивні. Це все повинне бути у дитини.

Дане інтерв’ю було надано добровільно та без будь-якого примусу. Герой інтерв'ю надав дозвіл (1) на передачу інформації, наданої в ході інтерв’ю, до Національних правоохоронних органів, а також міжнародних організацій або їхніх спеціальних установ; (2) на використання отриманої інформації в ході інтерв’ю в публічному просторі, тобто для випуску інформаційних матеріалів та іншої інформаційної діяльності, спрямованої на привернення уваги до факту порушення прав людини та військових злочинів під час військових дій з боку Росії на території України, починаючи з 24 лютого 2022 року; (3) на обробку персональної інформації та інших подій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.