Порушення права на збереження ідентичності дитини через призму впровадження стандартів освіти держави-агресора: кваліфікація та способи протидії
Мезенцова Наталія, адвокатка, випускниця освітнього курсу УГСПЛ «Захист прав людини в умовах збройного конфлікту в Україні»
Численні порушення Російською Федерацією положень міжнародного гуманітарного права (надалі – МГП) та міжнародного права прав людини (надалі – МППЛ) фіксуються з початку міжнародного збройного конфлікту в Україні, який розпочався у 2014 році. Порушення права дитини на ідентичність, права на освіту тощо, що здійснюються у тому числі через впровадження російських стандартів освіти та «перевиховання» українських дітей, є способами, що цілеспрямовано використовуються РФ для знищення української ідентичності.
Роль освіти у формуванні та збереженні ідентичності дитини
У відповідності до ст. 8 Конвенції ООН про права дитини держави-учасниці зобов’язуються поважати право дитини на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім’я та сімейні зв’язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання. Право дитини на ідентичність є багатогранним та включає в себе різні складові – право на збереження власної національності, громадянства, імені, родинних зв’язків, культурної та релігійної приналежності тощо. Елементи права на ідентичність дитини дають можливість у своїй сукупності чітко усвідомлювати те, звідки дитина походить, ким вона є та включають можливість вирішувати у майбутньому, ким вона стане.
Ідентичність дитини формується та розвивається, перш за все, в сімейному оточенні, у якому перебуває та виховується дитина. Разом з тим, значну роль у формуванні та збереженні ідентичності дитини відіграє освіта, через яку здійснюється безпосередній вплив на становлення та розвиток світоглядних уявлень, національної та правової ідентичності, громадянської позиції, ставлення до своєї держави та надбань її народу тощо.
Ст. 6 Закону України «Про освіту» до засад державної політики у сфері освіти та принципів освітньої діяльності відносить виховання патріотизму, поваги до культурних цінностей Українського народу, його історико-культурного надбання і традицій; формування усвідомленої потреби в дотриманні Конституції та законів України; формування громадянської культури та культури демократії тощо (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2145-19#n2385).
Виховний процес, як невід’ємна складова освітнього процесу, спрямований на формування патріотизму, поваги до державної мови та державних символів України, поваги та дбайливого ставлення до національних, історичних, культурних цінностей, нематеріальної культурної спадщини Українського нароаду, усвідомленого обов’язку захищати у разі потреби суверенітет і територіальну цілісність України.
Освіту можна охарактеризувати, як зовнішній фактор, що безпосередньо впливає на формування та збереження ідентичності дитини. Право на освіту тісно пов’язано із правом дитини на ідентичність, враховуючи цілі та принципи освітньої діяльності.
Реалізація права на освіту в умовах збройного конфлікту в Україні
Реалізація права на освіту в умовах збройного конфлікту утруднюється в силу об’єктивних причин та залежить від різних факторів – інтенсивність бойових дій, окупація певної території, знищення та пошкодження закладів освіти, можливості доступу здобувачів освіти до навчання тощо. Право на освіту в умовах воєнного стану може бути обмежено, однак умови збройного конфлікту не можуть бути безумовним та беззаперечним виправданням для його порушення.
Як правило, забезпечення права на освіту здійснюється державою, під юрисдикцією якої перебуває дитина, що з урахуванням положень МГП та МППЛ покладає обов’язки на окупаційну державу сприяти реалізації цього права. Варто відмітити, що Україна створює умови для реалізації права на освіту дітей, які вимушено покинули своє місце проживання та евакуювалися закордон, та для дітей, які залишилися на окупованих територіях, тобто для тих, які фактично вибули з під її юрисдикції.
На територіях, які підконтрольні Україні, та за відсутності активних бойових дій, реалізація права на освіту забезпечується в цілому на належному рівні, наскільки це можливо в умовах воєнного часу.
Ситуація на тимчасово окупованих територіях України вкрай відрізняться від територій, що перебувають під контролем України. Враховуючи, що ефективний контроль за тимчасово окупованими територіями України здійснюється РФ, це покладає на неї зобов’язання дотримуватися положень МГП щодо поводження із цивільним населенням на окупованих територіях, дотримуватися положень МППЛ щодо осіб, які перебувають під її юрисдикцією, що передбачає покладення зобов’язань щодо гарантування права на освіту дітей, які перебувають під її юрисдикцією.
Ст. 50 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (надалі – ЖК IV) визначає, що окупаційна держава повинна у співробітництві з державними та місцевими органами влади сприяти належному функціонуванню закладів, відповідальних за піклування про дітей і їхню освіту (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_154#n193).
Фактично, при умові дотримання РФ цього положення та інших норм МГП, діти могли б продовжити навчання в українських закладах освіти, не відчуваючи жодних змін в освітньому процесі. Проте, реальність окупованих територій свідчить про те, що ані державні та місцеві органи влади, ані українські заклади освіти не мають можливостей функціонувати на цих територіях. У ряді випадків, заклади освіти знищуються чи руйнуються, в інших випадках – на їх базі створюються заклади освіти, що підпорядковуються російській системі, що порушує права українських дітей на освіту.
Ст. 50 ЖК IV визначає винятки, за якими окупаційна держава самостійно організовує навчання дітей, які перебувають на окупованій територій. Ч. 3 ст. 50 ЖК IV вказує на те, що, якщо місцеві установи виявляться неспроможними забезпечити утримання та освіту дітей, окупаційна держава повинна вжити всіх необхідних заходів, щоб забезпечити ними дітей, які втратили батьків чи були з ними розлучені в результаті війни і які не мають можливості отримати необхідне піклування з боку близького родича або друга; навчання повинно здійснюватися по можливості особами їхньої національності, мови та релігії.
Організація навчання українських дітей, які залишилися на окупованих територіях, здійснюється РФ виключно за російськими стандартами та не підпадає під винятки, що передбачені ч. 3 ст. 50 ЖК IV. Навіть, залучення українських вчителів до викладання за російськими стандартами, попередньо перекваліфікованих РФ, не свідчить про дотримання права на освіту. Реалізація права на освіту передбачає не просто забезпечити навчання, але і забезпечити якість освіти, що передбачає для українських дітей, які залишилися в окупації можливість продовжувати здобувати освіту за українськими стандартами та у відповідності до встановлених принципів освітньої діяльності.
Впровадження російських стандартів освіти, як спосіб знищення української ідентичності
Частина території України була протиправно та незаконно включена до складу РФ, на інших окупованих територіях створюються незаконні органи окупаційної влади, до складу яких входять незаконно створені органи управління освітою, що впроваджують російські стандарти.
Освітній процес на окупованих з 2014 року територіях України був змінений на стандарти окупованих територій чи російські, а згодом повністю підпорядкувався російським стандартам. Великою проблемою є те, що частина українських дітей здобуває освіту лише за російськими стандартами, що унеможливлює формування у них української ідентичності через освіту.
Лише тільки після окупації Криму та частини Донецької області у 2014 р., за даними Інституту освітньої аналітики, кількість закладів повної загальної середньої освіти зменшилась на наступний навчальний рік на 1690 одиниць (https://iea.gov.ua/wp-content/uploads/2023/07/az_dinamika.pdf). Подальше погіршення ситуації з доступом до освіти зумовлено руйнуваннями чи пошкодженнями закладів освіти внаслідок бойових дій, незаконним включенням територій України до складу РФ, потраплянням в окупацію нових територій, на яких впроваджені стандарти освіти держави-агресора без альтернативи навчатися за українськими.
На територіях України, що опинилися в окупації з 2022 року, окупаційною владою на основі матеріально-технічної бази українських закладів освіти створюються заклади освіти, які входять до системи освіти РФ. Освітній процес повністю здійснюється за російськими стандартами, російською мовою та включає потужну пропагандистську складову, що має на меті «денацифікувати» українських дітей та сформувати потрібний державі-агресору світогляд.
Прикриваючись нібито виконанням зобов’язань щодо забезпечення права на освіту, РФ реалізовує свій намір – знищити українську ідентичність. Навчання за російськими стандартами, заперечення надбань українського народу, нав’язування патріотичного виховання становить собою порушення права на ідентичність дитини, зважаючи на те, що освітній процес направлений на зміну самоусвідомлення своєї національної та правової приналежності та нав’язування дітям російської ідентичності. При цьому, відмовитися від російської освіти на окупованих територіях фактично неможливо через залякування та погрози окупаційної влади просто відібрати дітей від батьків (https://almenda.org/wp-content/uploads/2022/10/Final_zvit_2.pdf ).
Російські підручники стали надпотужним інструментом пропаганди, зброєю, яка перекодовує наших дітей на окупованих територіях. Їх головна мета – розпалити ворожнечу, ненависть наших дітей до України та знищити їх українську ідентичність, нав’язавши російську (https://www.ukrinform.ua/rubric-presshall/3754356-skilna-osvita-v-okupacii-rosii-rozpaluvanna-vorozneci-ta-znisenna-ukrainskoi-identicnosti.html ).
Ст. 28 Конвенції ООН про права дитини визначає, що держави-учасниці визнають право дитини на освіту. При цьому, ст. 29 Конвенції деталізує спрямованість освіти на виховання поваги до мови і культурних цінностей країни, в якій дитина проживає, країни її погодження. Право на освіту вважається забезпеченим при одночасному дотриманні ст. 28 та ст. 29 Конвенції.
Освіта, яку отримують українські діти в окупації від російської сторони, є порушенням ст. 28, 29 Конвенції ООН про права дитини, зважаючи на впровадження власних стандартів освіти на окупованих територіях, включно з пропагандистською складовою, направленою на заперечення всього українського та звеличення Росії. Окупаційна влада намагається довести міжнародній спільності, що нею дотримуються зобов’язання з гарантування права на освіту на окупованих територіях. Показовими рішеннями незаконної окупаційної влади в Запорізькій області дозволено надання освіти українською мовою, що вивчається переважно як факультативна, а на окупованій частині Херсонської області, навіть, кримськотатарською. Проте, поєднання цих “ініціатив” з пропагандистською складовою, звеличенням ролі Росії та виправданням агресії, уроками патріотичного виховання тощо та навчанням за російськими стандартами, підтверджує той факт, що такі дії вчиняються виключно для зовнішньої демонстрації та не мають нічого спільного з дотриманням права на освіту та права на збереження ідентичності.
Нав’язуючи дітям, які залишилися в окупації, російські наративи та піддаючи їх патріотичним виховним заходам РФ також порушує ст. 14 Конвенції ООН про права дитини на свободу думки, совісті та релігії, що безпосередньо пов’язано з правом на ідентичність.
Катастрофічною в контексті порушення прав дитини на ідентичність та освіту є ситуація з українськими дітьми, що були примусово переміщені або депортовані РФ. Кваліфікуючи порушення, що вчиняються російською стороною щодо примусового переміщення та депортації, можна стверджувати не лише про порушення права на ідентичність та права на освіту, але і кваліфікувати такі дії як геноцид українського народу, зважаючи на масштабні, цілеспрямовані та заздалегідь сплановані заходи, що носять системний характер, направлені на знищення української ідентичності дітей, що здійснюється, перш за все, через освіту. РФ насильницьким та заздалегідь спрямованим способом знищує усі елементи ідентичності дітей, включно, у ряді випадків, зі зміною імені, громадянства, національної та політичної приналежності, розірвання сімейних зв’язків тощо(https://www.osce.org/files/f/documents/7/7/542751.pdf?fbclid=IwAR1UPnYCy8I31RmzMk1xJUDqbEXd0ohy_z4TXV3gAAeU_ULBwUoO2s41jPg).
Можна стверджувати, що нав’язуючи російські стандарти та наративи, забороняючи розмовляти українською мовою, будь-які прояви усього українського, що поєднується із приниженням за національною ознакою, РФ вдається до нелюдського або принижуючого гідність поводження, що перебуває під забороною згідно з міжнародним правом, для прикладу – Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text ) та звичаєвими нормами МГП.
Кваліфікація з позиції міжнародного та національного права
Традиційно, порушення МГП кваліфікують як серйозні, що утворюють склад воєнних злочинів чи злочинів проти людяності, та інші порушення МГП. На перший погляд, порушення права на освіту українських дітей через впровадження стандартів освіти держави-агресора можна назвати несерйозними, оскільки ними не спричинені тяжкі наслідки у вигляді шкоди для життя чи здоров’я цивільного населення, позбавлення умов для існування чи насильницьке переміщення. Проте, детальний та ґрунтовний аналіз свідчить, що порушення права на освіту через впровадження російських стандартів є частиною глобального плану РФ, що має на меті викорінити українську ідентичність та виховати покоління молодих українців, які будуть вірно служити РФ. Через порушення права на освіту під загрозою опиняється українська ідентичність дітей та майбутнє України загалом.
РФ грубо та свідомо порушує норми МГП та МППЛ, обов’язок дотримання яких покладається на всю міжнародну спільноту та кожну державу окремо.
Знищення української ідентичності через освіту також розглядають в контексті культурного геноциду, оскільки злочин геноциду враховує й інші аспекти, зокрема культурний, а не лише фізичне знищення певної групи чи її насильницьке переміщення Окремо відповідальності за культурний геноцид на рівні міжнародного права не передбачено на рівні міжнародного права, однак такі дії РФ у сукупності із примусовим переміщенням та депортацією українських дітей, можуть бути визнані як злочин геноциду (https://rososvita.imi.org.ua/?fbclid=IwAR07q6Fz4nKPT2mIXZf_NoCT4NrD8lA1KC4fbBSmHuzs5SaWJnYyh0c3IFE ).
Національне законодавство України кваліфікує впровадження стандартів освіти держави-агресора, що здійснюються громадянами України, як дії, що передбачають кримінальну відповідальність за ч. 3 ст. 111-1 Кримінального кодексу України – колабораційна діяльність(https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#Text). Запровадження кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність відбулося 15 березня 2022 р. та було покликано не лише покарати осіб, які пішли на співпрацю з ворогом, але і як превентивний захід та спосіб усунення педагогів-колаборантів від освітньої діяльності на визначений обвинувальним вироком суду строк.
Збереження ідентичності українських дітей в умовах збройного конфлікту
Після повномасштабного вторгнення до законодавства України у сфері освіти були внесені зміни, направлені на забезпечення реалізації права на освіту. Закон України «Про освіту» було доповнено статтею 57-1. Державні гарантії в умовах воєнного стану, надзвичайної ситуації або надзвичайного стану. Для здобувачів освіти, які були вимушені змінити місце проживання (перебування), залишити місце навчання, незалежно від місця їх проживання (перебування) на час особливого періоду гарантується організація освітнього процесу в дистанційній формі або в будь-якій іншій формі, що є найбільш безпечною для його учасників.
Таким чином, українською владою пропонуються можливості для продовження здобуття освіти у різних формах. Разом з тим, окупаційна влада штучно створює умови – блокування українських сайтів, за деякими свідченнями перевіряють телефони і планшети дітей на предмет навчання в українських школах, за яких батьки дітей не можуть відмовитися від відвідування закладів освіти, які підпорядковуються державі-агресору, адже це може спричинити негативні наслідки, навіть відібрання дитини. Для продовження здобуття освіти за українськими стандартами діти вимушені проходити подвійне навчання, при цьому навчання в українських закладах освіти здійснюється в таємниці від окупаційної влади. Психологічно та фізично це складно для дитини та викликає нерозуміння того, у що вірити, та аж ніяк не сприяє міцному формуванню української ідентичності.
Проблеми збереження української ідентичності дітей, які залишилися на окупованих територіях, зумовлені факторами об’єктивного та суб’єктивного характеру. На жаль, в Україні, не лише не окупованих територіях, присутній відсоток так званих прихильників «руського світу», які виховують у проросійських ідеях своїх дітей, що призводить до того, що українська ідентичність таких дітей не має належного ґрунту для формування. Тривалість перебування в окупації може виступати чинником, який зумовлює небажання продовжувати навчання за українськими стандартами через зневіру та втрату віри у звільнення території, або подекуди просто пристосування до окупаційної влади. Діти на окупованих територіях фактично перебувають в інформаційному вакуумі, що робить їх жертвами тих обставин і умов, які штучно створила РФ.
До факторів об’єктивного характеру належать примусове нав’язування освіти за російськими стандартами, складнощі із доступом до освіти за українськими стандартами через проблеми з Інтернетом, відсутністю технічних засобів, тиск окупаційної влади тощо. Проукраїнські педагоги на окупованих територіях переслідуються, піддаються фізичному та психологічному примусу, що робить практично неможливим здійснення ними діяльності на цих територіях.
РФ використовує освіту як засіб у реалізації свого плану «денацифікації України», що є не просто порушеннями міжнародного права, але реальною загрозою для майбутнього України. Не дозволити втілити російському режиму свої злочинні наміри зі знищення всього українського та зберегти ідентичність українських дітей можливо лише за допомогою комплексних рішень, дієвих заходів від держави та міжнародної спільноти.
Стаття підготовлена Центром громадянської просвіти «Альменда» у рамках проєкту «Кроки назустріч один одному: наближення реінтеграції молоді з ТОТ». Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, репрезентовані у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки
