Дослідження “(Не)вивчені уроки: досвід країн щодо реінтеграції дітей і молоді”
«Оскільки війни починаються в свідомості людей, саме в свідомості людей необхідно створити захист миру».
З цієї фрази починається Конституція ЮНЕСКО, яка була прийнята невдовзі після закінчення Другої Світової Війни, коли були створені новий порядок забезпечення світової безпеки і нова система захисту прав людини. Досвід тоталітарних держав XX-ого століття, в тому числі нацистської Німеччини, згадувався під час прийняття ключових міжнародних угод з захисту прав людини (Загальної Декларації з Прав Людини, Пакту про громадянські і політичні права і Пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року). Це стосується використання освіти для розпалювання міжетнічної ненависті і використання молодіжних рухів для мілітаризації дітей і молоді (наприклад, мілітаристської організації Гітлерюгенд, яка мала виховувати німецьку молодь в дусі націонал-соціалізму). Міжнародні угоди і новостворена система захисту прав людини мали запобігти повторенню таких практик в майбутньому.
Нинішня російсько-українська війна і її наслідки для дітей і молоді показують, що існуючі інструменти є неефективними в контексті запобігання даним практикам. Російська Федерація свідомо і систематично з 2014 року порушує закони і звичаї війни, впроваджучи власні освітні стандарти на ТОТ, і одночасно перешкоджаючи в отриманні української освіти. Такі практики також є порушенням Конвенції з прав дитини і Конвенції з економічних, соціальних і культурних прав, які закріплюють право дитини на освіту, відповідну власній культурній ідентичності.
Освіта на окупованих Росією територіях використовується як засіб знищення української ідентичності і її заміщення на російську. Таким чином з публічного обігу вилучається українська мова і предмети українознавчого циклу (література, історія і тд), відбувається систематичне нав’язування «традиційних російських цінностей», серед яких особливо виступає «служіння Отєчєству» і готовність самопожертви задля Росії. Для цього спотворюються історичні наративи, створюються патріотичні молодіжні рухи (які є продовжувачами традицій радянської піонерії та “Гітлерюгенда”), і відбувається активна підготовка населення до екзистенційної війни проти зовнішніх ворогів – що включає як Україну, так і так звані «недружні країни», а саме країни ЄС і НАТО.
З початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року географія окупованих Росією територій розширилась:
станом на листопад 2023 року Росія контролює приблизно 18% української території.
Умови російської окупації, в яких обмежений доступ до альтернативних ресурсів, а школи і навчальні заклади є основними агентами розповсюдження російських наративів через навчальні програми, стають ідеальним підґрунтям для знищення української ідентичності, особливо для дітей, психіка яких є особливо вразлива до зовнішніх вплив.
Звільнення всіх окупованих Росією територій і відновлення міжнародно визнаних державних кордонів є обов’язковою умовою встановлення миру. Але фізичне звільнення територій від російської окупації є лише одним з компонентів відновлення миру в Україні – і лише першим етапом на цьому шляху.
Майже 1,6 млн українських дітей перебуває зараз під російськими впливами, які є досить ефективними для дитячої нерозвиненої психіки – і на окупованих територіях вже виростає покоління, яке з раннього віку піддавалось систематичній російській пропаганді.
Ментальна чи когнітивна деокупація українських територій вже була визначена як одна з основних напрямків державної політики щодо деокупації Криму, але цей напрямок є актуальним для всіх окупованих територій.
Когнітивна деокупація – це комплекс стратегічних, оперативних і тактичних заходів, які мають бути сплановані та здійснені різними суб’єктами для підготовки, спрямування та оцінки довгострокових суспільно-політичних, соціально-економічних і соціально-психологічних процесів переформування фактичної свідомості, соціальних цінностей, світогляду та громадянської поведінки багатьох мешканців Криму після кінетичної та/або дипломатичної деокупації півострова, і, як наслідок, повного відновлення дії українського законодавства та суверенітету над територією півострова.
В цьому дослідженні ми хочемо зробити свій внесок в питання когнітивної деокупації, проаналізувавши успішні і неуспішні практики держав, які мають досвід війн і подолання наслідків розділення – фізичного, мовного і/або ментального. Цей досвід допоможе зрозуміти, яким чином Україна має формувати власну політику реінтеграції дітей і молоді з окупованих територій, щоб цей процес був максимально атравматичним для дітей і молоді, і одночасно сприятливим розбудові миру та зниженню рівня поляризації в суспільстві.
Структура дослідження
Дослідження складається з тематичних блоків, присвячених конкретним країнам (країни Балкан, Німеччина, Північна Ірландія і Бельгія), і підсумовується матрицею успішних і неуспішних практик в контексті таких проблем і викликів: подолання травми, зміна світогляду, меморіалізація, соціальні й економічні перспективи, сегрегація та дискримінація. Аспекти зміни інформаційного та культурного середовища, а також зміни ідентичності, хоч і є релевантними для України, не розглядаються у даному дослідженні через брак відповідної інформації.
Видання цього дослідження стало можливим завдяки фінансовій підтримці Уряду Великої Британії в рамках проекту «Шлях вперед: закладаючи основи для спільного майбутнього», який виконує ЦГП “Альменда”. Погляди, висловлені в цій публікації, належать авторам і можуть не збігатися з офіційною позицією Уряду Великої Британії.
