Історія вступу дівчини з окупованого Криму – як приклад прогалин в державній політиці щодо молоді з ТОТ
Це історія дівчинки з Криму, яка з 13 років мріяла виїхати на підконтрольну територію України. І вона наважилась на це в цьому році – вступити до українського закладу вищої освіти та виїхати з окупації —, але зіштовхнулась з реальністю української системи, проїхавши більше 2 тисяч кілометрів, перебуваючи у невідомості тиждень в Білорусі, та витративши на все більше 20 тисяч гривень лише в один бік.
ЇЇ особиста історія висвітлює низку проблем, з якими зіштовхується молодь з тимчасово окупованих територій під час вступу до українських закладів вищої освіти, виїзду на підконтрольну Україні територію, та оформлення українських документів. Та попри всі перешкоди, ці діти прагнуть жити та працювати у вільній країні, на власному прикладі змінюючи її на краще.
З міркувань безпеки імена всіх героїв були змінені, деякі деталі розповіді, які ідентифікують осіб, були вилучені.
З підліткового віку Яна вже знала, що точно колись вирветься з окупації. Дівчина мріяла про життя в Україні, подалі від абсурдної російської реальності. А знайомство та дружба з Олексієм, студентом українського вишу, у 2021 році вкоренили її бажання вступати до університету в Києві.
У 2022 році Яна розпочала підготовку до вступу. Ніхто із знайомих, окрім близького кола спілкування дівчини, не знав про це. Так було безпечніше та легше.
Доступу до офіційних українських сайтів в тимчасово окупованому Криму фактично немає, особливо після початку повномасштабного вторгнення. Тож інформацію щодо особливостей вступу їй надав Олексій. Щодо іншого — вдалось самостійно знайти офіційну сторінку університету в інстаграмі та посилання на чат абітурієнтів. В тому чаті дівчина провела тривалий час, намагаючись зібрати необхідну інформацію.
Готуватись довелось за посібниками ЗНО за минулі роки, які надав Олексій. Ніяких спеціальних матеріалів, які відповідали б спрощеній системі вступу у дівчини не було. Як і конкретного розуміння, що саме необхідно вчити для складання річного оцінювання.
Та окрім необхідності опановувати курс шкільної програми у найкоротші терміни, постало питання грошей: виїзд з тимчасово окупованого Криму до пункту пропуску Доманово коштує 16 тисяч гривень. «З огляду на це я влаштувалася на роботу. Працювала півроку, щоб хоч якісь гроші назбирати. Через те, що в мене проблеми з документами, ми ще шукали шлях, як саме мені проїхати.»
Більше 50 годин тривала дорога з приватним перевізником лише до пункту пропуску.
Пасажирів машини неодноразово перевіряли, вперше на кордоні Росії та Білорусі. З шести людей в салоні тільки Яну викликали на “бесіду”. «Запитували мету поїздки, наскільки. Довелося брехати, що я їду в Білорусь. Бо якби я сказала, що їду в Україну, мене б не пустили. Також перевіряли, чи знаю я свої дані паспорта [російського], звіряли мої відповіді з ними», – пригадує та.
До пункту пропуску з Україною автобус приїхав під закриття, тож дівчині запропонували ночівлю у населеному пункті поблизу Мокран, в приватному будинку місцевої жінки. Пізніше дівчина проведе там ще 5 діб, віддаючи за кожну приблизно по 600 гривень…
«… мені віддають мої документи, і кажуть: “не беріть речі, йдіть за нами, вас не пропускають.»
О 8 ранку наступного дня білоруські прикордонники не пропустили Яну до України, засвідчивши, що у тої немає необхідних документів та “люб’язно” порадили летіти в Турцію та перетинати кордон там. «Вас пов’язує з Україною те, що ви просто народилися в Криму за України, і все», – пригадує дівчина слова білоруського працівника у відповідь на українське свідоцтво про народження. Увесь цей час Яниною підтримкою та єдиною людиною, з якою дівчина могла тримати зв’язок, хоч і у переписці, був Олексій. Він чекав на неї в Україні.
Незважаючи на те, що дії прикордонників були незаконні, “брати штурмом” державний кордон наша героїня не стала. Що робити далі? Дівчина фактично застрягла в Білорусі у безпорадній ситуації.
Отож наступного дня Яна рушила в Мінськ, щоб отримати посвідку на повернення, яку можна зробити у Посольстві України в Білорусі.
Бюрократична система прийому громадян та негнучкі правила роботи Посольства “вкрали” у дівчини ще кілька днів на оформлення документів, близько 300 гривень оплати за ночівлю в місті та 1200 гривень обов’язкового збору за оформлення посвідки. Ставлення працівників також чомусь було ворожим. Зі спогадів Яни: «Ті документи, які були не потрібні працівнику Посольства, він просто жбурляв мені назад. Якби не те, господи, віконце, яке між нами стояло, у мене було таке відчуття, що він би мені їх в обличчя кинув…».
Посвідку пообіцяли розробити впродовж 4-5 днів, і на питання чи можна швидше отримати документ, співробітник кинув: «…ні, не можна, тому що ви отримали паспорт агресора».
Яна повернулась до оселі біла кордону, де її долею вже переймалась господарка і намагалися підтримати чим могла. «Вона мені розповідала те, що в 2014-му році, коли почалася війна на сході України, вона прийняла до себе жінку з трьома дітьми, і власним коштом забезпечувала їх півроку».
Минав сьомий день перебування в Білорусі, коли Яна дізналась, що інша дівчина зі схожою ситуацією та таким самим переліком документів перетнула кордон без жодних посвідок. Швидко зібравши речі, наша героїня вирішила випробувати долю ще раз. Цього разу — успішно.
Маленька та худенька Яна з величезною валізою та сумкою, в яких було її життя, нарешті перетнула кордон. Українські прикордонники швидко перевірили документи, запропонували води та допомогу з багажем. «Там усі на кордоні дуже були здивовані тим, що мене так тримали, взагалі не хотіли пропускати».
На кордоні Яну чекала волонтерка, яка викликала таксі, водій, якого взяв за проїзд лише 100 грн, хоча дорога тривала близько 20 хвилин.
Кінцева зупинка таксі — до вокзалу, на потяг до Києва, до України!
Ось тут історія могла закінчитися довгоочікуваною зустріччю з другом, та доля ще випробувала юначку на міцність…
Вступати Яна вирішила через Освітній Центр “Крим-Україна”, що за словами державних діячів нібито адаптований під потреби вступників з ТОТ. Але коли вона звернулась до ОЦ, реальність виявилась іншою.
За інформацією від університету наша героїня повинна була з третього по десяте липня зареєструватися на співбесіду з чотирьох предметів: українська мова, історія України, математика та четвертий на вибір. А серед переліку необхідних документів були український паспорт, ідентифікаційний код, і навіть військовий квиток.
“Ви вже не можете вступити на бюджетну форму навчання, адже реєстрація на співбесіди завершилась 10 липня”, — ось що почула вступниця від працівників Освітнього центру університету.
Дівчина була здивована, адже термін подачі було вичерпано, й такого переліку документів у неї не було. І знову що робити? Вочевидь, дівчина вкотре звернулась за допомогою до експертів «Альменди». Наступна спроба подати документи була вже за підтримки нашої юристки.
Ні пряме посилання на законодавство, ні розʼяснення посадових осіб МОН не змогли переконати університет в тому, що для нашої героїні діє не загальний порядок вступу, а спрощений, за яким можливість вступу на бюджет триває до 31 липня.
А що зі вступними випробуваннями? Тут університет також вирішив діяти на власний розсуд, і наполягав на складанні 4 вступних випробувань. На те, щоб університет почав діяти відповідно до законодавства, знадобився тиждень та нарада МОН, на якій прямою мовою було зазначено, що вступ для даної категорії абітурієнтів триває до 31 липня, а складати потрібно тільки 3 предмети.
За правилами вступу Яна мала скласти вступні випробування з української мови та історії України в уповноваженому закладі загальної середньої освіти, який діє при Освітньому центрі університету.
Тож наша героїня, отримавши контакти та адресу цього закладу, поїхала на іспити.
Українську мову та історію України дівчина складала офлайн у формі іспитів. Третім вступним випробуванням, визначеним університетом, виявилась математика.
“Всього було три завдання, спочатку я написала їх, а потім мала відповісти усно. Я перенервувала, коли здавала іспити, та не могла відповісти на якісь питання вчителів, бо не знала, як сказати це української мовою”, – ділиться своїми враженнями Яна.
Дівчина складала ці іспити не маючи точного переліку тем, необхідних для вивчення. Не маючи допоміжних матеріалів та можливості практикувати українську мову та вивчати історію України, перебуваючи в окупації. Та, зрештою, подолавши напередодні шлях виїзду з окупації тривалістю 9 днів.
Ба більше, постає риторичне питання: чому третім обовʼязковим предметом для іспитів визначено математику, якщо абітурієнтка вступає за гуманітарним профілем?
У підсумку Яна отримує вступний бал 129, що не дає можливості вступити на бюджетну форму навчання.
Одночасно з поданням документів в університет та складанням вступних випробувань, Яна почала займатися оформленням українського паспорта.
Дівчина звернулась в Державну міграційну службу, де їй пояснили, що для отримання паспорта потрібно, щоб хтось з родичів підтвердив її особу, так як єдиний документ, який у неї є – це свідоцтво про народження без фотокартки.
Підтвердження особи відбувається через інтервʼю з родичами, в тому числі через відеозвʼязок у додатку на кшталт Zoom.
Але виявилось, що додаток за яким мали звʼязатися з близькими, на території Криму не відкривається. Тож, Державна міграційна служба просто відмовляє Яні у наданні паспорта, оскільки інших близьких родичів у неї немає.
Низький бал, який отримала наша героїня – це наслідок відсутності доступу до української середньої освіти. Раніше були спроби організувати підготовчі курси, але повномасштабне вторгнення закреслило і цю можливість.
В університеті Яні сказали розраховувати лише на контракт. А як же Квота-2, пільга від держави? Про це в Освітньому центрі навіть не хочуть згадувати.
Відсутність українського паспорта накладає додаткових ускладнень: незважаючи на згоду дівчини вчитись на контрактній формі, університет відмовляється укладати з нею угоду без документів. Окремо виринають такі труднощі, як: неможливість отримати довідку ВПО, офіційно працевлаштуватися, орендувати житло, отримати будь-які державні послуги.
Виключно підтримка небайдужих громадян, близьких друзів та супровід громадських організацій дають дівчині надію на позитивний вихід з цього становища. «Мені здається, якби не ви, я б не знала взагалі, до кого йти, що робити», — відверто зазначила Яна під час нашої розмови.
Сьогодні Яна досі не зарахована на навчання в університеті, навіть на контрактну форму, та немає можливості отримати український паспорт. Але продовжує боротьбу. Боротьбу, якої не мало б бути.
Чи можемо ми втрачати через такі прогалини в державній політиці молодь, яка щиро хоче жити у вільній Україні та долає такий непростий шлях для цього?
Чи зробила держава Україна все необхідне, щоб наші діти в окупації відчували себе захищеними та потрібними?
