Історія про дитину з аутизмом та ДЦП, яка пережила окупацію та небезпечну евакуацію
У моєї дитини інвалідність з дитинства – ДЦП, а також аутизм.
До повномасштабного вторгнення ми відвідували різноманітні розвиваючи центри, займалися з психологом і логопедом. Тобто я старалась давати все найкраще для дитини.
Але після 24 лютого, 4:50 ранку наше життя змінилось.
Я прокинулася від вибуху, в небі побачила зарево. Моя дитина також підпригнула від страху. Всі мої рідні прокинулись, у вікнах ми бачили спалахи вибухів. Нічого не було зрозуміло, ми включили телебачення, щоб дізнатися хоча б якусь інформацію. Ми не вірили що таке може бути, що це повномасштабне вторгнення.
Це дуже тяжко згадувати, у мене перед очима ця картина – вікно, яскравий вогняний спалах. Цього не забути. Дитина також сильно злякалась, досі є страх коли чує салюти чи будь-які звуки схожі на вибухи. Дитина дуже болісно на це реагує.
У той же ранок я побачила, що люди почали виїжджати з міста на машинах. Я зрозуміла, що якщо ми залишаємося треба закупити продукти і головне ліки, так як вони життєво необхідні для моєї дитини.
Я розуміла, що треба будь-якою ціною зберегти життя своїй дитині. В нашому будинку є підвал , який будував ще дідусь. В перший же день я почала його перелаштовувати в бомбосховище. Запаслася питною, технічною водою. Склала продукти, ліки, подушки, матраци.
Було дуже важко опускати і піднімати мою дитину в бомбосховище, через проблеми зі здоровʼям – ДЦП. Але вона дуже боялася вибухів та сирен. Бувало навіть таке, що вже після закінчення тривоги, дитина не хотіла підніматися наверх. Тому іноді в підвалі приходилося ночувати.
Перший раз я побачила окупантів біля мого будинку, коли проїжджала колона російських військових. Я відчула ненависть, бо через них все наше життя перестало бути спокійним. Бо я розуміла що нічого хорошо вони не зроблять. І вони проїжджали з таким виглядом , як ніби вони “господарі” тут.
В перші дні я навіть виходила кричала на них. Не тільки я, багато людей, які проходили повз них обкидали їх камінням, гряззю, кричали їм в слід. Але тоді ми не розуміли, що вони можуть стріляти в мирних людей.
Дитину я не виводила на вулицю під час окупації. Бо саме знаходження окупантів в місті, коли вони ходять як господарі з автоматами, воно лякає, бо ти не розумієш, що від них очікувати. Хорошого точно ми не очікували. Зранку і до обіду ми швидко могли вибігти в місто, щоб скупитись.
Освітній процес зупинився – ми не ходили на заняття, до психолога і логопеда, тобто дитина була, на жаль, ізольована повністю.
Я зідзвонювалась з мамами таких дітей, як моя – особливих. Ми консультуватись один з одним, підтримували один одного, обмінювалися інформацією.
В окупації ми не отримували ніякої соціальної грошової допомоги, крім пенсії по догляду. Але допомогли волонтери памперсами та продуктами.
Ми прожили в окупації майже два місяці. Але інтуїція підказувала, що далі нічого хорошого не буде, так як моя дитина залежала від конкретних ліків, а їх не було в аптеках, памперсів також не було. Це вже і підштовхнуло до того, щоб виїхати. Це був дуже складний крок, який ми довго відкладали. Моя дитина раніше боялась їздити в маршрутках, а тут ще й на таку далеку відстань. Я не могла собі уявити як я можу вивезти свою дитину. Але 6 квітня ми все ж таки наважилась. Було дуже багато людей, які також хотіли виїхати, через величезні натовпи ми якось пробились в евакуаційну маршрутку від волонтерів.
Ми їхали через Оріхів, було дуже страшно, не знаю скільки молитв ми прочитали, тому що поки ми їхали всюди були розбомблені, знищені будинки, а недалеко від нас зривалися снаряди. На вʼїзді в Запоріжжя, перед останнім російським блокпостом, нас попередили, щоб ми не виходили з маршруток – почався обстріл колони. З нашої евакуаційної колони виїхало тільки 4 маршрутки. З обох боків були міни, один неправильний рух і ми могли підірватися. Моя дитина сиділа дуже тихо, не просила ні їсти, ні пити, наче приросла до сидіння. Я думаю вона все відчувала.
Коли потрапили вже на український блокпост, до нас зайшов наш український солдат, ми плакали від радості. Наче ми вирвались з полону – таке було відчуття.
За той час поки ми були в дорозі, дитина наче була в своєму якомусь світі, не спала три ночі, була в стресі. Довгий час і потім цей стресовий стан продовжувався, ми зверталися до лікаря, щоб вивезти з цього стану.
В Запоріжжі нас привезли в спеціальний центр, де нас зустріли волонтери, вони нагодували нас, підсказали де що знаходитись. Потім на ніч нас розмістили в дитячому садку. Там ми заповнили анкету куди ми хочемо рухатися далі. Ми вирішили їхати у Львів. Нас записали на евакуаційний потяг і відвезли на вокзал на наступний ранок. Моя дитина ніколи не їздила на потязі, коли я завела її у вагон, то вона лягла на поличку і боялася зайвий раз поворухнутися, навіть не хотіла їсти.
Зі Львова ми вирішили їхати далі за кордон – в Польщу. На кордоні нас кормили волонтери, носили гарячі напої. Пропонували медичну допомогу. Ми відчували цю підтримку.
У Польщі ми на два дні поселилися у хостелі, щоб відпочити і далі зорієнтуватися, що робити. Волонтери нам допомоги – зареєстрували, як біженців та на виплату допомоги. А потім нас гостинно прийняла родина в Польщі, де ми живемо і зараз. Польський уряд виплачує допомогу на дитину, надає безкоштовну медицину і освіту – ми зараз ходимо до школи, де до моєї дитини дуже добре відносяться.
Школа у Польщі дуже відрізняється, у нас такої не було. Тут маленькі класи, діти розділені по 3-4 людини в групі, дітей відвозять в школу та додому на шкільних автобусах. Є медичне обстеження в школі. Розвиваючі ігри, логопеди,психологи, дефектологи – все це є на базі школі. Тут дітей вчать бути самостійними, я за все життя звикла дуже опікати свою дитину, а тут мені показали зовсім інший шлях виховання. За два місяці дитину навчили самостійно користуватися пандусом, самостійно носити рюкзак, навчають користуватися столовими приборами. Також раніше, коли ми гуляли, я постійно тримала свою дитину під руку, то зараз вона не хоче, щоб я її тримала, хоче йти самостійно. А ще для мене дивовижно, що дитина розуміє, коли до неї говорять польською, навіть краще сприймає, ніж я.
Коли дитина пішла до школи, вона наче ожила. Бо до цього коли ми гуляли, то дитина постійно була в собі, ні на що не реагувала, її нічого не цікавило.
Але ми все ж так сильно мріємо, щоб скоріше все закінчилось і ми повернулися додому.
