Право на освіту. Історія тих, чий дім захопила Росія – вчителька з окупованого Бердянська
Життя до.
До 24 лютого 2022 року я працювала в школі, навчала дітей, була педагогом-організатором.
Чи відчувала я, до повномасштабного вторгнення, що в країні війна – на жаль, ні. В 2014 році я ще була студенткою та й місто, де я проживала не зазнало певних змін, тому що не було воєнних дій. Але я спілкувалась із викладачкою, у якої син служив на території з воєнними діями. І від неї я чула про те, що там відбувається. Проте, через те, що це було далеко, то емоційно я не відчувала це, як війну.
Початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 р.
Я дізналась про початок повномасштабного вторгнення, як і більшість українців, через інтернет – повідомлення у групах соцмереж, де писали «Шановні, увага, вторгнення, російські ракети летять по всій території України». Коли почула перші вибухи, то спочатку навіть подумала, що це петарди взірвалися, чи феєрверки, а хтось взагалі казав, що це сміття вивозять дуже гучно, тобто по звукам було незрозуміло, бо ніхто не вірив, що можлива війна.
Перші думки, емоції та дії 24 лютого 2022 року
Нерозуміння того, чи це насправді відбувається і що далі робити, тому що ніхто не може бути до цього пристосований. Стан психологічного нерозуміння як реагувати. Перші мої думки: «що робити?», а другі думки: «а що робити з уроком, який о 8:00 і дитина буде чекати тебе в Zoom. На той період було дистанційне навчання через карантин. Тому о 7:30 я написала мамі учня «доброго ранку, а що ми робимо з уроком?», тому що, як вчитель, я не маю права сказати: «вибачте, у нас обстріл, уроку не буде». На той період я не розуміла як себе поводити, але відповідь була така: «вибачте, але нам зараз не до уроків».
Керівництво нам повідомило, щоб ми перевели всі заняття по можливості в дистанційний формат, але ми розуміли, що психологічно кожному на той період було не до урокі. Але я знаю, що деякі вчителі все ж провели перші декілька уроків, але потім зник інтернет, не знаю яка була причина, чи обірвали зв’язок чи приглушили. Це було в перші дві-три години. Я зрозуміла, що паніка у всіх людей, тому що хтось масово пішов знімати кошти з картки, хтось пішов в магазини, щоб закупити продуктові запаси, тому що люди не розуміли що буде далі, до чого готуватися.
“Навчання на той період було неможливе… був взагалі відсутній інтернет… ми не знали, куди завтра прилетить”
Довгий час в місті був взагалі відсутній інтернет, відповідно дистанційне навчання на той період було неможливе, зібрати учнів в одному приміщенні також було неможливо, тому що ми не знали, куди завтра прилетить і які дії ворога будуть наступними, ми боялися. Був такий період, що навіть мобільного зв’язку не було десь тиждень чи два. Люди навіть не могли зателефонувати рідними запитати як у них справи, мова про навчання вже не йшла.
“Я дізналась про вторгнення і окупацію міста з інтернету”.
Люди сиділи по домам, кожен боявся вийти на вулицю, тому що не знали, що буде завтра і що буде через годину. Коли вже в інтернеті пішла інформація: «Шановні, вони зайшли до нашого міста, будьте напоготові». Наших військових на той момент вже не було в місті, тому кожен містянин розумів, що захисту немає, немає в кого просити допомоги, і потрібно бути дуже обережним, бо не знали, що чекати від окупантів, як вони себе будуть поводити. Була паніка та страх в людей.
“Коли я особисто побачила їх впершу – це був страх, нерозуміння і запитання в голові: «що ці люди роблять у мене, в моєму місті»”.
Побачили ми їх не одразу, тому що частіше ми сиділи вдома через страх, але була необхідність вийти, щоб купити хлібу, набрати питної води. Тоді я особисто побачила їх вперше – був страх, нерозуміння і запитання в голові: «що ці люди роблять у мене, в моєму місті».
Школа в перші місяці вторгнення та окупації.
Школа в окупованому місті навесні – “…так як, коли були повітряні тривоги, школи служили для людей мікрорайону, як бомбосховища”.
Школа на той період надавала інформацію, як могла, але не у всіх була можливість зайти прочитати ту інформацію. Нас просили, щоб ми передавали інформацію діткам сидіти вдома, бо російські військові – це вороги, які можуть бути небезпечними. Але на той період часу зі звʼзку працював тільки один провайдер – Київстар, але не у всіх людей була можливість придбати сім карти цього провайдера. Наприклад, на 8 березня чоловік мені зробив подарунок, пішов придбав картку Київстар за 500 грн, а через 40 хв ця картка коштувала вже 1000 грн.
Також пізніше була інформація від керівництва міста, щоб за можливості створювати в школах пункти для збору теплих речей, їжі довгого зберігання. Потім ми облаштовували бомбосховища, підвальні приміщення з допомогою директора школи – організовували доступ до питної води, шукали матраци і так далі, так як, коли були повітряні тривоги, школи служили для людей мікрорайону, як бомбосховища.
Будівля школи стала прихистком для маріупольців
Коли російські військові почали масовані обстріли Маріуполя та захопили Азовсталь, маріупольці масово почали виїжджати, тікати з міста, тому що будинки знищувалися, люди вмирали масово. Тому Маріупольці через те, що Бердянськ знаходиться найближче почали самостійно евакуйовуватися саме до нас. Вони пів дня стояли на блокпостах, щоб добратися в Бердянськ. І сталось так, що через велику кількість людей була нехватка місць, де саме можна було їм переночувати, було прийняте рішення облаштовувати для цього школи. Школа стала місцем, де можна було зупинитися, переночувати, поїсти, щоб вони могли їхати далі – до Запоріжжя, наприклад, чи в інший населений пункт, навіть попри відсутність газу та теплопостачання через перебитий газопровід 7го березня, проблеми з електромережею, ми намагалися допомогати людям, надаючи прихисток в школі.
“В кабінетах повиносили всю мебель, на підлогу стелили матраци, які збирали всім містом, як і подушки, ковдри”.
Робили все, щоб людина просто могла лягти і поспати хоча б одну ніч, тому що до цього день-півтора могли їхати тільки до нашого міста. Також ми намагалися годувати цих людей, навіть попри те, що з 24 лютого в місто не завозили взагалі ніяких продуктів. Вдень кормили людей гарячою їжею, вночі був сухпайок. За можливості гарячий чай робили, бо електроенергії не було майже, не було газопостачання. Харчі приносили всім мікрорайоном, навіть батьки учнів приносили те, що в них було, ділилися самостійно, бо потрібно було годувати людей.
“…перекваліфікувалися в тих людей, котрі приймали маріупольців”.
Педколектив школи. Всі співробітники, не тільки педколектив, а й персонал, який займався прибиранням. Всі, хто працювали в школі – займалися організацією приміщень, перекваліфікувалися в тих людей, котрі приймали маріупольців.
“Було прийняте рішення вести зошит, в якому вписували тих, хто приїхав…Відповідно, якщо якусь людину шукають, ми відкривали той зошит і шукали її, щоб підказати чи людина жива”.
Коли ми вирішили зробити школу місцем, де зупинятимуться люди з Маріуполя, було на початку складно, бо ми не розуміли, що нам робити, як організувати роботу, як себе поводити з цими людьми. Всього нас в колективі було 60 людей ми поділилися на групи – нічну групу і денну. Я була в нічній зміні, мені було так легше, бо я живу далеко від школи, на той період не було транспорту, бензину, діяла комендантська година із 7 вечора. Тому ми ввечері разом з чоловіком їхали в школу і заступали в нічну зміну. Ще було дві мої колеги і сторож, який наглядав за територією школи.
Було прийняте рішення вести зошит, в якому вписували тих, хто приїхав. Це робилося не з ціллю, щоб данні комусь передати, а для того, щоб ідентифікувати людей. Відповідно, якщо якусь людину шукають, ми відкривали той зошит і шукали її, щоб підказати чи людина жива, бо у Маріуполі із 26-27 лютого зовсім не було ніякого звʼязку, люди не могли з рідними зв’язатись і сказати, що вони живі.
“Перша ніч була найважча…Сторож, якому вже під 60 років, сильно плакав, бо було дуже складно емоційно бачити людей з Маріуполя, спілкуватися з ними”
Кожна людина, яка приїхала, кожна сім’я –це особливий випадок був, але перша ніч була найважча. Сторож, якому вже під 60 років, сильно плакав, бо було дуже складно емоційно бачити цих людей, спілкуватися з ними. Вони приїжджали і ділилися з нами своїм горем, своїм шоком, своєю бідою. Найбільше запам’яталась мені родина – жінка років 36 з хлопчиком, якому роки 3. У жінки була роздроблена рука і вона прийшла перебинтована з загноєнням руки, приїхала в одному халаті, верхнього одягу взагалі не було, речей не було ніяких. Коли вона прийшла, ми її записали, нагодували канапками і гарячим чаєм. Вона запитала, чи є зв’язок, я сказала, що є, але поганий, вона хотіла зв’язатися з чоловіком. Чоловік у неї на той період був взагалі за кордоном, він працював. Вона із 28 лютого до, приблизно, кінця березня не мала зв‘язку і хотіла звʼязатися з ним, щоб сказати, що вона жива. Вона зв’язалась з чоловіком. А її маленький синок був дуже контактний, розпитував все у нас, найбільше запамʼятались його слова «Мама, дивись, у них світло є, а у нас там немає світла», а також момент, коли вони спілкувались по відеозвʼязку з його татом (чоловіком), дитина прибігла до мене з тим телефоном, показує мене через відеозвʼязок татові в каже «Тато, тато, дивись, вони мене спасли». А ми лише зустріли їх, дали бутерброд, а для маленької дитини – це був рятунок. Це було дуже складно, це був дуже складний період часу.
“Особливої допомоги не було зі сторони влади. Вони облаштовували свої пункти обігріву, видавали гарячі обіди. Ми підтримували школу більше самі – вчителі, батьки, небайдужі люди”.
Ввечері я пам’ятаю, що заступаю на зміну, а ще нікого немає, тільки сторож був, і приходить чоловік із сумкою, руки грязні, якби на вулиці зустріти його, я б сама запитала, чи йому потрібна допомога. Він намагався щось пояснити сторожу, той нічого не зрозумів. Я підійшла, запитала чи потрібна йому якась допомога. А він показав на свою сумку, сказа, шо там є тепле молоко і його дружина зварила вареники. Я розуміла, що це люди без особливого достатку, але вони принесли їжу для тих людей, котрі залишилися взагалі без нічого. Кожен ніс, що міг, людям потрібна була їжа, хтось приносив мішок картоплі, хтось ковбасу, хтось, як я, консервацію. Таким чином ми організовували ті харчі.
Була ніч, коли люди прибували до нашої школи без упину, з 8 вечора до 3 ранку. І в нас вже не було де розсилити, то телефонували в кол-центр, щоб запитати куди людей можна ще розселити. Але люди все одно просилися, хоча б на стільцях час пересидіти, щоб не в машині, бо на вулиці було мінус 2-3 градуси, а відчувалося як -10, і в людей не було топлива, вони казали, що просто замерзнуть на вулиці.
Був момент, що люди приїжджали навіть без документів, хлопець один прийшов, ми його питали де його речі, він казав, що нічого немає, зазвичай хоча б документи є, а він казав, що вийшов з бомбосховища, побачив машину, двері відчинили і запитали його, чи він поїде з ними, він погодився і поїхав з ними. У людини не було навіть телефону і документів, люди настільки хотіли зберегти своє життя, евакуюватися, що без нічого приїхали.
“Допомога” від окупантів – “Насправді такою допомогою вони шукали на територіях шкіл азовців…А каша, яку приносили окупанти була непригодна для вживання, тому нам така допомоги не потрібна була”.
Навіть не хотілося дивитися в їх сторону, було гидко і страшно. Ми взагалі не спілкувалися з ними. Коли вони вже захопили нашу місцеву адміністрацію, запитали наших керівників, заммера і так далі, чи будуть ті з ними співпрацювати, і отримавши негативну відповідь, вони їх вигнали.
Був момент, коли вони прийшли до нашої школи і запитали чим нам допомогти, на що директор відповіла: «ні, дякую в нас все є, ми своїми силами».
Знаю, що інші школи погоджувались на допомогу, то окупанти приносили мішок якоїсь каші. Насправді такою допомогою вони шукали на територіях шкіл азовців, бо були слухи, що захисники Азовсталі покинули територію та евакуювалися з цивільними мешканцями. А каша, яку приносили окупанти була непригодна для вживання, тому нам така допомоги не потрібна була.
“Не було стабільної цифри. Бувало таке, що я заступала на нічну зміну і могло в школі бути до 200 людей, а бувало, що 30-60 людей”.
Люди довго не затримувалися в школі, так як приміщення було непридатне для довгого перебування – через відсутність опалення неможливо спати на холодній підлозі, але маріупольці були вдячні і за такі умови, щоб переночувати і і зранку йти на евакуаційний автобус. Або деякі люди на на власних машинах о 5 ранку просили відчинити ворота, щоб спробувати десь заправитись і їхати далі. На той період топлива для містян не було, але влада організувала, що по 10 літрів маріупольцям виділяли, щоб вони могли доїхати до іншого міста, бо ми розуміли, що дуже довго тримати їх ми не маємо можливості – не було багато їжі, а поповнювати запаси було неможливо.
Виїзд з окупації
Рішення про виїзд з окупації
“..почала зʼявлятись інформація, що окупанти почали ходити по будинкам, вламуватися в оселі, проводити обшуки в квартирах – вони шукали азовців, зброю. Ми розуміли, що стає все більше небезпечно”
Коли до школи почало прибувати набагато менше маріупольців і мало залишилось в школі, зникла необхідність в нічних змінах, на яких я волонтерила. Також почала зʼявлятись інформація, що окупанти почали ходити по будинкам, вламуватися в оселі, проводити обшуки в квартирах – вони шукали азовців, зброю. Ми розуміли, що стає все більше небезпечно. І ось з березня ми кожен день вагалися, чи виїжджати з міста чи ні. Бо в лютому ми думали, що це на пару тижнів і війна закінчиться, все буде добре, але нічого не змінювалось і ставало тільки гірше. Було важко знаходити їжу, люди по 8 годин стояли в черзі за хлібом і вдома ти його не спечеш, бо газу не було, електропостачання також було майже відсутнє.
Гроші зняти з карти було майже не можливо – треба було записуватись в чергу в банку, щоб зняти кошти за місяць.
Як виїжджали
“…когось не пропускали, багато речей могли забрати, людина могла залишитись після цього блокпоста взагалі без нічого, без техніки, грошей”.
Коли ми прийняли рішення виїжджати, ми не знали якою буде дорога, чи зможемо ми взагалі виїхати. Зелені коридори буди відсутні, інтернет був, але дуже слабкий. Але ми вирішили їхати 11 квітня.
О 2 ночі я збирала речі, бо о 6 ранку треба було виїжджати. Коли я запитала чоловіка на який період часу мені збирати речі, він сказав, що на місяць і ми повернемось, а я стояла і розуміла, що багато речей з собою не вивезеш, щось брати дуже цінне було страшно, бо ми не знали, чи довезем, наприклад ноутбук. В ту ніч я навіть не лягла спати, було багато думок та страху. Я почала видаляти все на ноутбуці, що стосується України – символіку і т.п, бо ходили слухи, що окупанти все це перевіряють і можуть бути негативні наслідки, як мінімум заберуть ноутбук. І дочистивши ноутбук, він вимкнувся. В мене почалася паніка, бо я розуміла, що на вимогу окупантів надати для перевірки ноутбук, я технічно не зможу його включити.
О 6 ранку ми почали виносити речі до машини. На той період люди виїжджали колонами, збиралися на залізничному вокзалі, тому ми спочатку поїхали туди.
О 8 ранку ми вже були на залізничному вокзалі. Там ми почали питати у інших водіїв якою дорогою краще їхати. Було прийняте рішення їхати через Пологи, через Андріївку, в об’їздну по Запоріжжю, казали, що там багато буде блокпостів, але буде простіше проїхати, хоча б пропускають. Через Василівку нам сказали дуже складний блокпост – когось не пропускали, багато речей могли забрати, людина могла залишитись після цього блокпоста взагалі без нічого, без техніки, грошей.
Дорога була складна, в цей день була аномально жарко, а ми виїхали у зимових куртках, чоботах, боялись замерзнути, бо для економії не хотіли включати пічку в машині.
На нашому шляху було 20 блокпостів, на кожному ми стояли по годині в черзі, було дуже багато машин – колона. На кожному блокпості перевіряли документи, речі в машині, задавали питання. Вся дорога зайняла приблизно 8-9 годин з Бердянську до Запоріжжя, раніше ми добиралися за 2-2.5 години. Було фізично складно і морально, бо сидиш в машині, вийти не можна, окупанти кричали: «сидите по машинам и не двигайтесь». На кожному блокпості переживаєш, щоб в тебе нічого не забрали, щоб до тебе не було ніяких запитань, щоб ти нічого зайвого не сказав, бо в шоці, в паніці ти не знаєш як себе поведеш, і ти не знаєш що чекати від них.
Був момент, що ти їдеш, а все узбіччя дороги заміноване, треба було максимально бути зосереджиним, щоб не наїхати на міну. При цьому кожні 50 метрів стоїть російський військовий, який тебе перевіряє. Вони ставили дуже багато запитань із розряду «куда вы едете, а почему вы туда едете, зачем?», «а вы ж вернетесь?», «а по каким делам вы туда едете?».
Школа в окупації.
“…для міст Бердянськ, Мелітополь, які були окуповані, було прийняте рішення достроково закінчити навчальний рік”
Коли я виїжала, було прийняте рішення, що будуть весняні канікули. Навчання довго не відновлювалось, ми чекали розпорядження від керівництва Запорізької області, бо самостійно прийняти рішення було неможливо. Місто знаходилось в окупації, ми не знали, що робити, чи відновлювати заняття. Містяни, які залишились сиділи по хатам, всі боялися. Тому для міст Бердянськ, Мелітополь, які були окуповані, було прийняте рішення достроково закінчити навчальний рік. Керівництвом було видано розпорядження про виставлення оцінок учням. Виставляла я оцінки, коли вже була на вільній території, надсилала вчителям, які там були, щоб вони прописували учням оцінки. Оцінка ставилась на основі першого семестру, і тих оцінок, які встигли учні отримати за період до 23 лютого.
“Через 10 днів, коли ми вже виставили оцінки та достроково закінчили рік, окупанти прийшли до школи, сказали: «освободите школу»”.
Наших вчителів там залишилось небагато, було керівництво, деякий персонал. Після цих дій всім прийшло сповіщення від дирекції про те, щоб ніхто не заходив в школу, бо вона вже нам не належить. Всі зрозуміли, що там вже не наш керівник, що там вже окупанти. І з середини квітня ми вже туди не приходили.
Але ми продовжили працювали дистанційно, вчителі заповнювали свідоцтва, батьки зверталися до них, масово батьки почали виїжджати, дехто приходив за особистими справами учнів, хтось приходив за випискою оцінок, ну як приходив, звертався до вчителів, щоб вони їм надіслали оцінки. Потім нас відправили офіційно у відпустку щорічну. Але наша школа продовжила працювати, але вже без будівлі, а тільки дистанційно.
“До кінця літа ми не зовсім розуміли як все це буде відбуватись і взагалі, чи запуститься учбовий процес”.
Після відпустки ми отримали розпорядження, що будемо цей рік навчатися дистанційно, та щоб класні керівники зв’язалися з учнями. Ми зрозуміли, що багато учнів повиїжджали, дехто залишився, потрібно було зібрати інформацію хто де знаходиться, хто в якому класі, хто з нами буде, хто не буде, хтось в інші школи перейшов, був збір інформації. До кінця літа ми не зовсім розуміли як все це буде відбуватись і взагалі, чи запуститься учбовий процес.
Як працює школа сьогодні – про дистанційне навчання, вчителів, які залишились в окупації, дітей, які вимушені ходити до російської школи.
На даний момент школа працює дистанційно, вчителі працюють дистанційно, багато хто із вчителів виїхали на вільну територію країни, деякі вчителі, на жаль, залишились в окупації, не з свого бажання, а тому що не могли виїхати, у когось батьки пристарілі, вони не можуть їх залишити. Школа працює, учні навчаються, є складності в тому, що багато учнів пішли до російських шкіл, але ми їх розуміємо, бо було залякане населення, і окупанти сказали, якщо батьки не віддадуть учнів до російських шкіл, то просто заберуть дітей, або до них буде застосоване певне покарання. Через це люди в страху вимушені були віддати дітей до російської школи, деякі діти навіть одночасно ходять в російську школу і навчаються дистанційно в нашій. Ми працюємо зараз дистанційно, проходять в зумі і синхронно, коли учні не привязуються до часу, вони заходять і виконують певні завдання, за що отримують оцінку вчителів.
Багато учнів виїхали за кордон. Наприклад, сьогодні пише учень і питає що йому робити із завданням: «мені складно, я не можу їх виконувати, бо я навчаюся у Німеччині, там складна програма, інша мова, дуже жорстко, якщо я пропущу хоча б кілька уроків, керівництво подасть заяву і мене залишать без пільгових коштів». Він сказав, що в першому семестрі вивчить іноземну мову, а в другому семестрі буде легше і він зможе приєднатися до уроків дистанційно.
Я кажу: «я розумію тебе, розумію твою складність, давай будемо по можливості, виконуй хоч деякі завдання із всіх предметів, щоб вчителі розуміли, що ти з нами і ти навчаєшся», просто так оцінку не поставиш, потрібно оцінити. Дитина погодилась.
Багато учнів заходиться на території України, але вони сидять в містах, де є інтернет, але через масові обстріли світла немає, і в них немає можливості заходити ні на уроки синхронні, ні на асинхронні. Мені одна матуся пише: «у нас по пів дня немає світла, а потім ще декілька годин немає інтернету, бо поки воно відновиться, і під вечір у нас лише з’являється інтернет», вони були в селі якомусь на території вільної України. Казала, що вони там можуть о 10-11 вечора робити домашнє, і розуміємо, що з тією дитиною, вона сидить без світла, щось почитала сама, потім заходить і пробує виконати інші завдання. Це складно. Складно і учням і вчителям, складно тим, хто і на вільній території, тим, хто в окупації – складно і психологічно, і фізично, бо під страхом і ризиком проводять урок. Навіть вчителів нашої школи, які не змогли виїхати, окупанти забирали на допити, ніби-то: «а чого ви працюєте на українську школу, що ви там навчаєте, кого?». Ті вчителі в окупації боялись на вулицю вийти, бо не дай бог там сусідка скаже, що дистанційно працюють на Україну, ідіть їм допит зробіть. Складно тим, які на території України вільної, бо під обстрілами, під ракетами знаходимося і ми не знаємо, що буде завтра. Був момент, коли о 2 ночі прилетіла ракета, біля мого дому, і я розумію, що мені потрібно ставати о 9 ранку і проводити урок, а я фізично всю ніч не спала, не знала як себе поводити, чи в сховищі знаходитись, чи в квартиру повертатись. І коли ти всю ніч не спиш, зрозуміло який у тебе фізичний стан, точно не до уроків.
Перше вересня
“бо сьогодні дитина тут знаходиться, а завтра вона сидить в підвалі і телефон вже в окупантів – вони то побачать і підуть шукати тих вчителів чи їх рідних”.
Звичне для нас 1 вересня – святкова лінійка, вітання, вірші, пісні – звичайно, цього не було в цьому році, це був взагалі інший рік. Ті роки було складно, був коронавірус, ми підлаштовуватись, щось могли записати, учні могли зробити фотографії, ми могли їх виставити в соцмережі, батьки могли подивитися, почитати, побачити своїх дітей, але ми зіткнулися з такими проблемами:
- деякі вчителі виїхали, але їхні родичі залишилися в окупації,
- багато вчителів вимушено залишились в окупації,
- учні залишились в окупованому місті.
Уявіть собі – дитина в окупації хоче записати привітання для вчителів, навіть якщо їй вдасться його записати та надіслати мені, але я не можу це опублікувати, бо я розумію, що можу підставити ту дитину, що дитина може опинитися у підвалі окупантів, чи ще десь. Так само із вчителями, ми робили від вчителів привітання, робили побажання для учнів, ми це відео ніде не виставляли, класні керівники його увімкнули тільки учням, навіть не надсилали, бо боялися, бо сьогодні дитина тут знаходиться, а завтра вона сидить в підвалі і телефон вже в окупантів – вони то побачать і підуть шукати тих вчителів чи їх рідних.
Освіта за російською програмою
Перехід вчителів в російську школу, заманювання грошовими виплатами батьків дітей.
Коли вони прийшли, сказали звільнити приміщення, ми розуміли, що щось вже відбувається. В липні чи серпні 2022 р. ходили чутки, що окупанти будуть відкривати школи, але вже з російською програмою. Вони активно почали набирати працівників, бо не всі вчителі погоджувались на їхню співпрацю. Вони заманювали тим, що це буде простіша програма, буде більша заробітна плата. Ми розуміли, що є ті хто радів тому що росіяни прийшли нас «визволяти», і вони погодяться. Так через певний час деякі наші колеги почали видалятися із певних соцмереж або з наших чатів, де ми спілкувалися. Перша моя думка була: «напевно людина виїжджає з міста», бо щоб проїхати блокпости, потрібно було почистити все, щоб не було нічого провокуючого для них. Але потім, коли ми зідзвонювались колегами, дізнавалась що інша/інший все-таки погодились працювати на російську школу, тому видалялись із робочих чатів.
Казали, що росіяни не всі школи будуть запускати, у них не було можливості набрати таку кількість вчителів. Потім вони переконували батьків, казали, що якщо ті віддадуть свою дитину, то вони заплатять їм перший внесок – 10 000 рублів, а для багатодітних сімей, якщо 5 дітей і більше, то – 50 000 рублів. Серед наших працівників є ті, які пішли на співпрацю ними, це їхній вибір, їхнє життя.
“Нашу школу росіяни не відкрили”.
Ходили слухи, що запустять всі школи, але потім, коли я дивилась відео якоїсь окупаційної керівниці, вона не назвала нашу школу серед інших відкритих. Сказала, що немає можливості запустити учбовий процес, бо приміщення пусті. Можливо ще з того моменту, коли ми винесли парти і стільці для облаштування ночівлі людей, які приїжджали до нас з Маріуполя, але точну причину не знаю. Ходять чутки, що там зараз розміщується російська військова база, але як все насправді, не можу сказати.
Побажання та плани на майбутнє
Я зараз з таким плином часу, завжди учням кажу, що: «віримо в те, що скоро все буде як раніше», це для них лозунг, підтримка, що скоро все повернеться, я в це вірю і хочу, щоб учні в це вірили, їм потрібна та підтримка, їм не вистачає цього. Є учні, які залишились в окупації, але пишуть мені: «я вірю в те, що у вас там все добре», бо коли вони бачать інформацію про те, що є обстріли певних міст, Запоріжжя, Києва, то вони з Бердянська більше переживають за нас. Я завжди кажу їм, що потрібно бути обачними, бо вони там з окупантами поряд. Віримо в перемогу, що все буде скоро Україна, це обов’язково буде. Скоро повернемося до того, як було раніше, до звичного навчання для нас і до спілкування.
Дане інтерв’ю було надано добровільно та без будь-якого примусу. Герой інтерв'ю надав дозвіл без вказування прізвища, імені та інших конкретних особистих даних (1) на передачу інформації, наданої в ході інтерв’ю, до Національних правоохоронних органів, а також міжнародних організацій або їхніх спеціальних установ; (2) на використання отриманої інформації в ході інтерв’ю в публічному просторі, тобто для випуску інформаційних матеріалів та іншої інформаційної діяльності, спрямованої на привернення уваги до факту порушення прав людини та військових злочинів під час військових дій з боку Росії на території України, починаючи з 24 лютого 2022 року; (3) на обробку персональної інформації та інших подій.
