Автор

ЦГП Альменда

14.02.2015

«Русская весна» 2014 року в Криму очима доньки радянського політв’язня

Що це – опинитися у епіцентрі геополітичної катастрофи, відчути, як твоє життя, кістки та жили твоєї долі знищуються під вагою «локомотива історії»? Мешканці Криму першими серед громадян Україні за той часовий проміжок, що розпочався листопадово-лютневими поліями «Революції гідності» і не закінчується трагедією Сходу, вимушені були задати собі таке питання, можливо, поза бажанням, можливо на рівні підсвідомого, але поставити його собі. Собі – і всьому світові, собі – і Богові, собі – і «київській хунті», собі – і «миротворцю» ВВП… Невдовзі виповниться річниця кульмінаційної події «Русской весны» в Криму 2014 року – референдуму (горезвісного чи доленосного – на вибір) 16 березня. У переддень цієї дати спробуємо подивитися на те, що їй передувало та за нею слідувало, очима людини старшого покоління, людини, котра відчула на собі «полум’я історії».

«Не сподівалася знов опинитися в Радянському Союзі…»:                        

Сучасний український історик Ярослав Грицак зазначив в одному зі своїх есеїв, що «Україні не щастило на історію», тому що вона належить відразу до трьох типів країн, для яких шанси на модернізацію не найкращі, – східнохристиянських, посткомуністичних, постсовєтських. Але погодимося, що не менш трагічною є українська сучасність, можливо, саме тому, що була здійснена відчайдушна спроба модернізації країни. Якщо хочемо осмислити глибину того історичного розлому, в якому зараз опинилася Україна, необхідно вислухати сучасника, очевидця подій, «людину з натовпу». Таку можливість надає метод усної історії, коли історія та сьогодення поєднуються в інтерв’ю з людиною, котра осмислює сучасні події за допомогою повернення у власне минуле.

Інтерв’ю, про яке йдеться, було записано наприкінці липня місяця 2014 року від Ельвіри Михайлівни Д. (прізвище змінене у шлюбі), 1949 року народження, повних 64 років, народженої у селищі Східниця (тепер – Львівська область, Україна, тоді – УРСР), у сім’ї працівників нафтового промислу (батько був заарештований за півроку до народження доньки). З 1957 року родина мешкала у місті Пирятин Полтавської області. З 1966 року до 1978 року Ельвіра Михайлівна жила у місті Дніпропетровськ, спочатку навчаючись на механіко-математичному факультету Дніпропетровського державного університету, потім працюючи в НДІ міста. Одружена (з 1970 року), має доньку, двох онуків. З 1978 року до сьогоднішнього моменту сім’я Ельвіри Михайлівни проживає у Ялті. Будучи пенсіонером, вона продовжує працювати інженером-програмістом на одному з ялтинських підприємств.

Інтерв’ю з Ельвірою Михайлівною є емоційно-суб’єктивним. У спогадах про минуле переважають настрої рівноваги та спокою, що бачимо навіть у описах населених пунктів, де жила оповідачка: «Східниця тоді була дивовижна, маленька, чистенька, чудова и повз стежинок ˂…˃ росло дуже багато суниць, можна було просто стежкою збирати та їсти…»; Ялта – це «абсолютна оаза. Квіти, троянди, басейни, водограї, це було справжнє місто-курорт, справжнє місто-курорт…». Водночас від початку в інтерв’ю з’являються настрої розчарування та руйнації, коли оповідач раптово переходить з минулого в сучасне: «Найбільш яскравий спомин – це я сиджу ˂…˃ на горі та думаю: десь там лежить величезний, гарний, блискучий світ і, коли я виросту, я туди поїду. І, знаєте, це дитяче відчуття було у мене завжди. Але в останній час, особливо у зв’язку з тим, що відбулося цього року, я нарешті зрозуміла, що таке розчарування…». Лише один факт з минулого оцінюється Ельвірою Михайлівною як справді трагічний – арешт батька («у той момент, коли я вже була в утробі мами, мого тата арештували»). Багато з того, що пов’язано з батьком, є для неї знаковим. Коли вона почула про катування на допитах у Радянському Союзі, то запитала у нього, чи насправді били заарештованих: «Тато був дуже добрим, і він відповів мені, я тільки через багато часу зрозуміла, як він мені відповів. Він мені сказав: «У таборі – ні, що ти ˂…˃ Розумієте, я вважаю, що це дуже важливе свідчення, тому що бачите, як людина сформулювала: «У таборі – ні, що ти, вже ні». І я така щаслива пішла, не били…».

На суб’єктивно-емоційному рівні оповідач аргументує поступове руйнування власної «радянської свідомості»: від моменту, коли перед вступом до вишу мати розповіла їй про ув’язнення батька (раніше вона цього не знала), до випадку, коли події у Чехословаччині 1968 року стали фактом її особистісної історії: «Ми їхали з моїм другом у потязі, і у цьому самому потязі їхали військові, котрі були учасниками конфлікту в Чехословаччині. Вони хвалилися тим, що спіймали хлопця, який намагався на танковій броні написати «Батько – визволитель, син – загарбник», і примусили його цей напис з броні язиком злизувати. Навіть якщо вони цього не робили, лише мріяли зробити і так хвалькувато про це розповідали, теж показово…». Але інші «знакові» події» «великої історії» не позначені оповідачем як «особистісні втрати» (війна в Афганістані, аварія на ЧАЕС, події «буремних 90-х), хоча осібне ставлення до них є. Зокрема, про діяльність кримінальних угруповань в Ялті середини 1990-х років Ельвіра Михайлівна згадувала так: «Був навіть такий невимовний випадок, коли у нас над морем за електричний дріт зачепився гвинтокрил з однією з бандитських груп. Ну, якщо Ви хоч раз бачили море, то уявляєте, який може там бути дріт…». Іронія цієї фрази «знімає» напругу, яка мала б залишитися у спогадах від тих часів.

На відміну від минулого, що постає у спогадах біполярним, явища в Криму весни – початку літа 2014 року презентовані як особистісна та соціальна трагедія. Аналізуючи власні передчуття від подій осені 2013 – лютого 2014 року, оповідач сказала, що це був страх: «я відчувала, що це у жодному випадку не закінчиться добром. Роки зо два мене не залишає відчуття близькості смерті ˂…˃ Але я це приписувала тому, що, мені чомусь здавалося, що помру я. Виявилося значно гірше…». Тобто події, що сталися навесні 2014 року в Криму, оповідач розцінює як значно гірші за власну смерть: «Це ж дуже важка ситуація, це трагедія». Спогади про «Русскую весну» в Криму цього року сповнені відчуттів руйнування, побоювання, розчарування, які об’єднані однією фразою: «коли тебе ніщо не принаджує, тому що градус трагізму всього іншого неможливо перекрити хвилинною радістю ˂…˃ Я навіть шити припинила на певний час, що для мене завжди було великим задоволенням…».

Ельвіра Михайлівна передусім описує поведінку інших людей, свого оточення, можливо тому, що її власна позиція визначена: «Я прямолінійно сказала, що вкрай негативно ставлюся до цього». Вона наголошує на тому, що події, які передували референдуму 16 березня 2014 року та відбулися після нього, були для неї неочікувані: «Не думала, що можна так аморально себе поводити». За цим етичним критерієм вона оцінює т. зв. «референдум» 16 березня 2014 року та федеральний закон про прийняття до складу РФ «республіки Крим» від 21 березня 2014 року. «Я була впевнена, що верховенство права візьме гору, щонайменше, у росіян ˂…˃ що вони 21-го вирішать це питання набагато м’якше ˂…˃ Скажуть: ми поважаємо вашу думку, але давайте розв’яжемо це питання у юридично правильних межах. Але коли 21-го я побачила засідання, це стало для мене потрясінням…».

Так само, за ознакою «морально»/«аморально» Ельвіра Михайлівна оцінює суспільні настрої останніх років в Криму, наводячи приклади нетерпимості, ідеологічного ангажування, свідками яких вона була. Зокрема, згадує реакцію колеги на спорудження меморіалу в пам’ять жертв голодомору 1932–1933 років у Києві: «Хай би він у них впав, щоб вони всі були прокляті…» та робить власний висновок: «Яку треба мати психологію, щоб так сказати?», констатуючи «Я чула її одну, але впевнена, що вона була не одна, далеко не одна».

Критерій моральності/аморальності може видозмінюватися у поняття «стида», співвідноситися з поняттями «розумного»/»нерозумного», але своєї актуальності в інтерв’ю не втрачає. Переповідаючи про зустріч із знайомим, інженером-програмістом, котрий навчався у Московському університеті імені Баумана («там не навчались ідіоти»), «дуже розумним, достатньо молодим чоловіком», вона відтворює діалог з ним: «Я у нього запитую: «Як ти на все це дивишся?» А він відповідає: «Ось Ви не повірите, але я щасливий, я такий щасливий, що це відбулося». Інший її співрозмовник сказав, що він пишається тим, що сталося. «Тобто люди радіють, відчувають ейфорію, щастя й гордість, – говорить Ельвіра Михайлівна, – від того, чого треба стидатися до гробової дошки».

Оповідач характеризує ситуацію весни/літа 2014 року в Криму як «громадянську війну без пострілів», коли один молодий чоловік каже іншому «Чому ти мені не сказав, що хочеш в Росію? Я б тебе сам відвіз. Сідай, їдь, що ти тут стільки часу робив?», а другий, родом з Луганська, заявляє: «Я дуже радий. Ми цей шлях пройшли (він вже мешканець Ялти), тепер хай вони проходять». Одні студенти забирають документи з вузів та їдуть продовжити навчання «на материку» (як говорять в Криму), інші залишають кращі українські виші. Батьки, які забрали дочку із Львівського університету, на зауваження, що вона б отримала диплом європейського зразку, а в Криму навряд чи будуть для неї перспективи, відповіли: «Яка освіта, який диплом європейського зразку, так хоч живою залишиться».

У оповіді Ельвіра Михайлівна досить часто переказує діалоги, намагається майже дослівно відтворити фрази інших. Вона детально переповіла зустрічі з кількома росіянами – жінкою, котра у травні приїхала відпочивати у санаторій за державний кошт без готівки, тільки з карткою, не знаючи про те, що банківська система на півострові «встала», ані розрахуватися карткою, ані зняти гроші не можна, і опинилася без білета додому і без готівки, з трьома досить літніми чоловіками-росіянами, один з яких під кінець розмови зітхнув й сказав: «Ну що ж, ви з нашими ще познайомитеся». «Я зрозуміла, – розповідала Ельвіра Михайлівна, – що усі троє перший раз в Криму, а всім їм на вигляд не менше 60-ти років. Тобто до цього часу у них не було такої фінансової можливості, тільки завдяки безкоштовним та майже насильницьким заходам вони опинилися в Ялті».

Інтерв’ю було записано під час підготовки до т. зв. «виборів» депутатів Державної ради республіки Крим першого скликання. Оповідач обурюється методами ведення агітаційної кампанії: «Абсолютно жахливий на вигляд білборд, що у Ялті розташований у декількох місцях, із зображенням пана Зюганова ˂…˃, з маленькою ручкою, коржиком таким, яку він тримає не так, як Володимир Ілліч тримав, а трохи-трохи більш сором’язливо, на рівні плеча, і напис: «Краще – кримчанам!». Нормально? Партія, яка не покаялася». Розповідає про жінку-агітатора, котра у маршрутному таксі роздавала газету КПРФ: «Вона тикає мені огидну, абсолютно фашистську на вигляд газетку з вимогою «Прочитайте!». Я, подивившись на перші рядки, сказала: «Такого чтива навіть до рук не беру». – «Чому це?». – «Ну, якщо вас мало ошукували, можете продовжувати вірити цьому й далі». – «Комуністи нас ніколи не обманювали!». «Зомбі» – продовжує оповідач.

Епізодом, котрий зводить до купи усі основні змістові мотиви тієї частини інтерв’ю, де йдеться про кримські події 2014 року, є оповідь про випадок на роботі Ельвіри Михайлівни, що стався після падіння малайзійського боїнга у небі біля Донецька. «Один з моїх знайомих прийшов та зі сміхом, бездумно зовсім, заявив: «Ельвіра, це ти збила літак?». І засміявся. Я була не просто шокована, я просто вийшла з себе ˂…˃ подивилася на нього й сказала: «Ти, ідіот, знайшов над чим шуткувати й чому сміятися?» – «А що таке? Ой, яка українка!». – «Пішов геть, ніколи не пробачу тобі цього». А він ще дозволив собі сказати: «Довбані хохли!». Ось фраза, що її він вимовив.Саме після цього я стала його вигонити, я йому сказала, щоб він йшов негайно та обов’язково, обов’язково, як стане нагода, «здав» мене». У цьому інциденті відзеркалено основні настрої, що стали панівними у кримській спільноті в останні півроку: українофобія, острах доносів, світоглядна нетерпимість.

Тобто, саме події сучасності примушують автора цієї оповіді маркувати події свого життя як певну «особистісну історичну драму». Причому оповідач позиціонує сьогоднішні події в Криму як певні наслідки «радянського минулого»: «Все, що відбулося в 2014 році, все, що вийшло, – це, власне, результат того правління (радянського)». Це позиція героя цього інтерв’ю, підкріплена його власним досвідом минулого й сьогодення.