Депортація у 1944 році стала найбільшої трагедією для кримських татар. Половина з числа депортованих осіб не змогла перенести нелюдські умови перевезення і загинуло на шляху в місця спецпоселень. Цей шлях в різні місця депортації тривав  до одного місяця. В дорозі висланих годували рідко (в деяких составах їжу отримали лише раз), води не було, пили і запасались з водоймовім – це призвело до низки захворювань. Тих, хто помер не дозволяли хоронити і просто викидали з вагонів.

А на другу половину народу чекали нові «домівки» в Туркменії, Казахстані, Киргизії, на Уралі і Північному Кавказі. Найбільша кількість кримських татар була депортована в Узбекистан для використання в будівництві ГЕС, на рудниках, для роботи в колгоспи і радгоспи. Республіки були не готові до забезпечення такої кількості депортованих, тому часто вони були розміщені в бараках, що були не пристосовані для проживання. Побут депортованих був важким, умови праці – дискримінаційними (вибір місця роботи був виключений, ускладнений доступ до керівних посад і розумової праці), смертність – високою. Через недостачу чистої води, поганої гігієни і відсутність медичної допомоги серед депортованих поширювалися малярія, жовта лихоманка, дизентерія та інші хвороби. Новоприбулі не мали природного імунітету проти багатьох місцевих недуг.

Марійска АССР. 1950

Марійска АССР. 1950

Найсприятливішим для виживання став Узбекистан:  теплий клімат (за відсутності житла дуже важливо), переважно сільськогосподарський регіон (багаті врожаї, маленькі частини яких хоч рідко, але потрапляли в руки кримських татар), небайдужість і  відкритість місцевих жителів (зі спогадів власної сім’ї і родичів, що часто згадують як узбеки з перших днів почали ділить з людьми їжею). Іншим пощастило менше…

 За перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли, за різними оцінками, від 20 до 46% всіх депортованих. Серед померлих за перший рік майже половина — діти до 16 років.

Протягом 12 років, до 1956 року, кримські татари мали статус спецпереселенців, що передбачав різні обмеження в правах. Спецпоселення – це оточені охороною, блокпостами і огороджені колючим дротом території, які більше нагадували трудові табори, а не поселення мирних людей.

18

Аліме Ільясова (праворуч) з подругою, ім`я якої невідомо. 1940-і  роки.

Всі спецпереселенці були поставлені на облік і були зобов’язані реєструватися в комендатурах. Після перших найважчих років у другій половині 40-х років, почалось становлення кримськотатарського національного руху. Першими виявами протесту проти несправедливого звинувачення були масові втечі з місць «спецпоселення», всілякі порушення режиму їх функціонування. Це призвело до погіршення умов і 21 лютого 1948 року Рада Міністрів СРСР своєю постановою № 418-61-сс «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язала МВС СРСР встановити в місяцях поселення такий режим, який виключав би можливість втеч, організував облік та «обов’язкове трудове використання» спецпоселенців і адміністративний нагляд за ними в місцях поселення.[1] А Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу у період Вітчизняної війни» ще більше обмежив права спецпереселенців: переїзд в інший район міг бути дозволений лише за наявності «виклику» від близьких родичів; за несанкціонований вихід за межі дозволеного місця поселення загрожувало покарання у вигляді п’ятиденного арешту, а повторне порушення розглядалося як втеча з місця заслання і каралося 20 роками каторги; за переховування втікачів передбачалось покарання до 5 років позбавлення волі. Формально за спецпереселенцами зберігалися громадянські права.

Так виглядали нові реалії для кримських татар, з цього моменту починався довгий період боротьби за виживання, за відновлення своїх прав і за повернення на Батьківщину.

18 1

Осман Ібріш з дружиною Аліме. Поселення Кібрай, Узбекістан, 1971

[1] Бажан О.Г. Кримськотатарський національний рух (друга половина 40-х – початок 90-х років) // Кримські татари 1994-1994 рр. Статті. Документи. Свідчення очевидців. – Київ, 1995.