fbpx
Право на освіту. Історія тих, чий дім захопила Росія – вчителька початкового класу з Сєвєродонецька Луганської області - картинка 1

Право на освіту. Історія тих, чий дім захопила Росія – вчителька початкового класу з Сєвєродонецька Луганської області

Право на освіту – це одне із основоположних прав дітей. Але після 24 лютого 2022 року, коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, їх життя, домівки та можливість реалізовувати право на освіту були знищені.

Ми поговорили з трьома учасниками освітнього процесу – батьками, дитиною та вчителем – з трьох міст Луганської області з найактивнішими бойовими діями про те як повномасштабне вторгнення Росії вплинуло на можливість дітей отримувати освіту.

І друга історія вчительки початкових класів у школі м. Сєвєродонецьк Луганської області.

Розкажіть як ви жили, працювали до початку повномасштабного вторгнення?
До вторгнення я проживала в місті Сєвєродонецьк Луганської області, працювала у середній загальноосвітній школі, вчителем початкових класів. Була класним керівником 3 класу, зараз ось буду керівником 4 класу. 

Навчання у нас було і в дистанційному форматі і офлайн. Онлайн-навчання закінчилось за декілька днів до вторгнення, бо наша учениця захворіла на COVID і нас закрили на карантин. І десь 20 лютого ми вже вийшли і знову працювали наживо.

Розкажіть більше про свій клас. 
За списком у мене 24 дитини і всі діти ходили до школи. Так склалося, що в моєму класі було найбільше дітей, які перемістилися з непідконтрольних Україні територій Луганської області. Було 7 таких родин. Майже всі знімали житло, тільки одна сім’я змогла придбати житло. 

Чи були у переміщених дітей проблеми адаптації в Сєвєродонецьку?
Перед тим як діти йдуть до школи, вони проходять півроку навчання у « Школі майбутнього першокласника». Ми знайомимося зі всім потоком дітей, які будуть навчатися у школі та їх батьками. Тому момент знайомства, спілкування дітей відбувається до 1 вересня. Відповідно непорозуміння, конфліктів чи чогось схожого не було. Але під час мого першого набору класу, всі події 2014 року були дуже «свіжими», дітям та батькам ще боліло, тому морально там було складніше. В другому наборі такого вже не було.

Але спеціальних курсів для батьків по адаптації чи якихось спільнот в місті не було. Це все залежало від мене. Допоміг курс «Культура добросусідства». Від дозволив легше пройти цей процес. Там розповідалось як саме працювати з внутрішньо переміщеними дітьми. Я бачила, що це спрацьовує. Вдалося досягти повної адаптації.

А як змінювались умови навчання, починаючи з 2014 року? 
Реформа, завдяки якій з’явилась нова українська школа, була дуже позитивно відчутною. Нас забезпечили багато чим – комп’ютерами, ноутбуками, проекторами, екранами, кольоровими принтерами. Це про зміни матеріально-технічної бази у 2017 році.

Ще одна суттєва зміна – прийняття нового закону про загальну середню освіту, за яким обов’язковим стало викладання на українській мові.

Це викликало певні труднощі для початкових класів нашої школи, так як всі сім’ї російськомовні і в них не було можливості спілкуватись українською мовою, ну хіба що тільки через телевізор, мультфільми чи книги.

В школі, безумовно, викладали, спілкувалися з дітьми, між собою тільки на українській мові. І коли я викладала якийсь предмет в 1 класі, то бачила, що дитина не розуміє що я кажу. Тому я спочатку казала на українській мові, а потім відразу ж те саме говорила на російській мові, а тоді знову повторювала на українській. Тому ми з дітьми домовилися, що вони одразу піднімають руку і кажуть, якщо щось не розуміють.  

Звичайно, між собою діти спілкуються на російській мові. І навіть в програмі «Культура добросусідства» був вибір мови на якій зручно спілкуватись. Діти обрали російську, їм подобалось висловлювати свою думку на мові, яка їм ближча, вони тоді розкривались по-іншому. Я намагалась на інших предметах просити висловлювати думки на українській мові, але розумієте в них не має такого словникового запасу, щоб вони могли розкритись.

Виникали і невеликі складнощі з батьками в цьому питанні. В моєму попередньому випуску були такі, які казали, що їм нав’язують мову. Але ми якось вирішували ці конфліктні ситуації. В цьому же наборі (класі) таких ситуацій не було, не дивлячись на те, що були батьки, які повністю російськомовні. Вони просто просили допомогу у перекладі і в поясненнях. Всі спокійно реагували, якщо не могли пригадати українське слово. Але ніякої дискримінації дітей за те, що хтось розмовляє на українській, а хтось на російській не було.

Як ви дізналися про повномасштабне вторгнення?
Зранку 24 лютого о 5 ранку мене розбудили батьки моїх учнів. Мені зателефонувала одна мама та запитала чи можна сьогодні не йти до школи. Для мене це було дивне запитання, бо я ще не чула того, що відбувається, але потім я вже почула поруч вибухи. Всі були налякані. Одразу в нашому шкільному чаті було сказано, що працюємо дистанційно. Тому всім батькам було сказано не вести дітей до школи. Але знайшлись ті, хто прийшли. Все відбулося дуже швидко, о 5 ранку прокинулась – дізналась, о 8 повинні були починатися заняття. Але так як обстріли продовжувались, паніка наростала, не було розуміння всього жаху, то в той день уроків вже не було. Хто міг вже залишав місто, ну і я переїхала за місто – до мами. Контакт з батьками та дітьми тоді ще був – у Вайбері.

Коли було відновлено навчання?
З 24 лютого по 8 березня так вийшло, що я знаходилась ще тут – під всіма цими обстрілами. І тому в цей час думали тільки про те як вижити – ні про роботу, ні про учнів думки не було. Коли я та моя мама евакуювались до Львівської області та опинилась в безпечному місці, то десь з 17 березня до мене прийшло усвідомлення того «де мої діти, що з ними». Я почала обдзвонювати, писати у Вайбері і дізналася, що майже всі діти залишилися в Україні. Тому я запропонувала з 21 березня розпочати заняття. Тобто виходить, що я відновила навчання по своїй ініціативі, бо для мене то було життєвою необхідністю. Я бажала дізнатися де мої діти, бажала допомогти їм, поговорити з ними, заспокоїти їх. Я їм пояснювала, що навчаючись, ми таким чином наближаємо нашу перемогу. А їм всім дуже хочеться перемоги. Нашим девізом стало «Ми перемагаємо, навчаючись». Зараз вони мені вже пишуть, що чекають 1 вересня.

До занять долучились також наша викладачка англійської мови та мистецтв. І майже через місяць, від дня, як все це розпочалося, у нас відбулося перше заняття.

Емоційно було дуже складно, моя мама сиділа за спиною плакала, я намагалася приховати свої сльози, я бачила батьків, які плачуть, але діти були раді. І ось з 21 березня у нас почалися онлайн заняття, ми не переривалися на свята, ми кожен день з дітьми займалися до кінця травня.

Якщо говорити про відновлення роботи школи, то в середині квітня директор вийшла на зв’язок. В кінці травня у нас активно почалась робота по підготовці атестатів для 9, 11 класів. Тому можу сказати, що вся школа почала спілкуватися з середини квітня.

Як ви проводили заняття?
Взагалі, по розпорядженню відділу освіти 30% всіх уроків необхідно викладати синхронно – онлайн по відеозв’язку і 70% –  а-синхронно – письмові завдання на платформах з якимось поясненнями, які діти виконують в зручний для них час. Ми так працювали дистанційно під час карантину.

Коли ми почали займатися з 21 березня у мене як раз, таки з’явилось бажання більше спілкуватись хоча б онлайн. Недолік тільки в тому, що в Google Meet не має можливості записати відео і викласти його для інших дітей. Тому після кожного уроку я детально описувала всі наші дії і викладала їх.

У нас не було якогось розкладу, але я обрала три основні дисципліни – українська мова та читання, математика, «Я досліджую світ» і плюс англійську мову. Ми навіть проводили контрольні (діагностичні) роботи. Це було незвично, адже такі роботи ми зазвичай проводили наживо, а тут приходилось через Інтернет. Але третій клас був добросовісно закінчений і всі були переведені в четвертий.

Скільки дітей вийшло на зв’язок?
Десь третина класу змогла займатися онлайн по відео. Але коли я провожу урок, я потім дублюю все це в Гугл клас та в чат Вайбера з батьками. У деяких учнів були дуже складні умови. Наприклад, одна родина потрапила на окуповану територію і дуже хвилювалась через поганий зв’язок. Але попри це один раз в тиждень висилали в Вайбері мені всі завдання, які я давала. Потім я знаю що вони з великими зусиллями змогли повернутися в Україну через Росію, Прибалтику, Польщу. Для мене це такий сильний приклад, що вони змогли повернутись таким складним шляхом. І як одна з їх мотивацій, щоб дитина нормально могла навчатися. Інший приклад – мама з сином, які сиділи в бомбосховищі під нашим хімічно-азотним комбінатом, де не було світла. Так ось мій учень під світло свічки, сидячи на табуретці, писав якісь домашні завдання.

Які складнощі ви можете виділити, які виникали під час відновлення навчання після повномасштабного вторгнення?
Сама найбільша проблема – не всі вчителі виходили на зв’язок. Або хтось міг вийти на зв’язок тільки вночі, а комусь треба було пройти 5 км через поле, щоб був зв’язок. І навіть зараз деякі вчителі, які знаходять на непідконтрольній території, працюють також з перебоями зв’язку.

У нас був випадок, коли колега – вчитель першого класу не виходила на зв’язок до середини літа і більшість про це не знали довгий час, так як тільки з середини квітня ми почали здавати звіти директору по дітям зі статистикою де вони. І так вийшло, що батьки першокласників, у яких вчитель не вийшла на зв’язок, це і батьки моїх учнів 3 класу, тому вони попросили мене, щоб я з ними займалася. Коли про це дізналися інші батьки цього класу, також попросилися підключатися до моїх занять. Але у мене тоді (в березні) не було такої можливості, тому я запропонувала займатися з кінця травня, коли третій клас вже закінчив навчання. Я підключилась до їх батьківського чату, ми сформували список хто буде займатися. І ось з кінця травня до кінця липня ми займалися з першокласниками, щоб перевести їх у другий клас. Всього по списку їх 23, але зі мною займалося 10 дітей.

Але з середини літа вже чітко стало зрозуміло хто з вчителів залишився в Україні і буде продовжувати працювати, а хто з вчителів написав заяву на звільнення.

Інша проблема, з якою зіштовхнулась я особисто у своїй роботі – погана технічно-матеріальна база для проведення уроків. У мене немає учбових матеріалів, які були до війни. Тільки Інтернет і все, що ти там можеш знайти. У нас не відбулась офіційна зміна навчального плану. Я зараз роблю самостійно календарний план по своєму 4 класу. І кожен предмет я створюю з нуля, бо ніяких доступних допоміжних матеріалів поруч немає. І я намагаюсь кожну тему адаптувати до сьогоднішніх умов.

Також все ускладнювалось тим, що на початку у мене був поганий зв’язок.

Як відбувалась взаємодія з адміністрацією школи та чи була якась допомога від держави від початку повномасштабного вторгнення?
Спочатку ми отримали наказ відділу освіти про оголошення канікул на два тижні. Потім про продовження канікул ще на два тижні. А вже десь в квітні був наказ, що, якщо є можливість, то рекомендовано відновити заняття з 1 квітня.

Директор вийшла на зв’язок ближче до 1 квітня, тому що довгий час перебувала в місті, без зв’язку.

Якщо говорити про допомогу, єдине в чому адміністрація школи змогла допомогти – це отримати по програмі від ЮНІСЕФ ноутбуки та повідправляти нам. Я так розумію, що їх роздавали в Києві, бо наш директор знаходилась в Київській області. І вона дізналася у всіх нас відділи Нової пошти для відправки. Відправляла вона їх сама. Але за доставку, отримання платили ми особисто. Наприклад, мені було потрібно їхати в інший населений пункт, щоб забрати його.

МОН та відділи освіти викладають рекомендації. Але вони більше корисні для середньої школи, ніж молодшої. Проте вчора, наприклад, отримали лист про проведення першого уроку – його тематика, яким він повинен бути. І відповідно до цього я сама буду будувати урок. Це складніше, так як мені самій прийдеться розробляти урок, тепер на це необхідно більше часу. Також проводиться багато опитувань – чи знаємо ми долю, потреби кожного свого учня. Але поки ніякої реальної участі, яка допомогла б, ми не бачили.

Наскільки ваші учні забезпечені умовами для навчання?
Технічне забезпечення – дуже слабе. Перша складність – наявність гаджета, друга – навіть, якщо він є, то в родині як правило декілька дітей, яким необхідно його ділити між собою.

Також я можу сказати, що менше 2% батьків вдалося забезпечити дітей середовищем, місцем для навчання. Я займаюся з дітьми, які сидять за кухонним столом і мама в цей час готує на задньому плані. Або в спальні на кріслі, а в цей час інші діти бігають, кричать. Потім інший момент – повітряна тривога. Діти йдуть в коридор чи в туалет, щоб дотримуватись правила «двох стін», а там вже поганий зв’язок. Тому досить часто на час повітряної тривоги ми призупиняли заняття, а потім знову поновлювали.

Тому я можу виділити такі потреби дітей. Перша – гаджети. Друга – це середовище для навчання. Ще одна – канцелярія. Є дуже хороший приклад, коли батькам та дітям, які знаходяться зараз в Дніпрі, наша Сєвєродонецька громада видала набори канцелярії після заповнення анкетної форми. Але таких випадків одинці.

Ще одна потреба – в організації нормального дозвілля, бо якщо повітряні тривоги, то діти не можуть вийти на вулицю та й бояться сильно.

Як ми можете оцінити фізичний та психологічний стан ваших учнів
Серед дітей всі живі, а ось серед батьків – на жаль, ні. Одну дитину я точно знаю, що ранило осколками, а батьки загинули. В моєму класі – все добре. Якщо говорити про психологічний стан, то всі мої діти залишись більш менш здоровими, бо в інших класах я знаю, що є дітки які почали заїкатися.

В цьому питанні варто також сказати і про моральний стан моїх учнів, які зараз за кордоном. Бувало таке, що батьки зверталися до мене за допомогою, бо дітки не хочуть йти на навчання в іноземну школу. Взагалі, це часта проблема, коли влада іноземної країни, де знаходяться наші дітки, наполягає, щоб вони ходили до місцевої школи. Але всі вони після цих шкіл приєднуються до моїх уроків, бо їм так легше. В іноземних школах їм дуже складно, вони там почуваються відокремлено. Як мені розповідали діти, які зараз в Нідерландах, Чехії та Німеччині, вони самі сидять на останній парті з планшетом та намагаються через ігри вивчати іноземну мову, і майже ні з ким не спілкуються з однолітків. А ось в Польщі зовсім інша ситуація.

Як вдалося закінчити навчальний рік? Скільки дітей офіційно були переведені до 4 класу?
Офіційно – всі 24. Але є три родини, які виїхали в Росію і не забрали документи зі школи, тому ми були просто зобов’язані їх перевести. Але вони не брали участь у навчанні.

Що з вашою школою зараз?
Спочатку був пошкоджений спортзал, туди потрапила ракета. Потім було потрапляння в дах, мені навіть фотографували мій кабінет, в якому немає вікон. Будівля пошкоджена, комунікації – частково. Ну і в моєму кабінеті вкрали всю техніку, понівечили нові парти-трансформери, шкафчики. У нас в місті 20 шкіл, є такі, що просто до цокольного поверху повністю зруйновані, там нічого немає. Є такі, як наша, де пів будівлі зруйновано. І ніхто нам не організував евакуацію техніки або особистих, робочих документів. Знаю, що власноруч колеги йшли та під обстрілами виносили документи. Було інколи, сильні обстріли почалися раптово і ніхто про те не думав – про техніку чи трудові книжки. І зараз деякі батьки питають про документи, але вони залишилися в школах, якщо не згоріли. Але ми всі хочемо повернутися та готові відновлювати школу власноруч. Мені здається, що як тільки на нашу територію вступить нога українського солдата, ми всі туди побіжимо, щоб відновлювати нашу школу.

Що ви очікуєте від 1 вересня, як готуєтесь?
Нас перевели на нову навчальну платформу “Human”, яка працює через ZOOM. Я розумію, що перші півроку будуть точно дистанційні заняття.

Що я очікую – що буде більше допоміжних навчальних матеріалів – відео, таблиць. Бажаємо, щоб якось вирішилось питання гаджетів для дітей, щоб всі діти  мали можливість хоча би виходити на зв’язок. Чекаю на спілкування з дітьми, не думала, що настільки сильно люблю свою професію. Коли потрапила в таку ситуацію, зрозуміла, що знаходжу в собі сили жити, тільки, коли спілкуюсь з дітками і маю можливість їх навчати. І взагалі, я дуже чекаю на перемогу, я хочу, щоб все закінчилось.

Дане інтерв’ю було надано добровільно та без будь-якого примусу. Герой інтерв'ю надав дозвіл (1) на передачу інформації, наданої в ході інтерв’ю, до Національних правоохоронних органів, а також міжнародних організацій або їхніх спеціальних установ; (2) на використання отриманої інформації в ході інтерв’ю в публічному просторі, тобто для випуску інформаційних матеріалів та іншої інформаційної діяльності, спрямованої на привернення уваги до факту порушення прав людини та військових злочинів під час військових дій з боку Росії на території України, починаючи з 24 лютого 2022 року; (3) на обробку персональної інформації та інших подій.